Читати книгу - "Холодний Яр"

Приглядаюся до голосного в степу ватажка партизанів, як він на височенному вороному оґерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам „новокупленого“ у будьоновців коня. Малого росту, з роставленими в їзді ліктями, з гострим носом і поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одно-іменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу.

Довелося досить довго ждати, поки роз’їзд кобчикових „будьоновців“ — повідомив, що голова обозу вже видніється на шляху.

Розбиваєм своїх триста верхівців на шість групок, з таким розрахунком, щоб кожна занялася підчас нападу одним відтинком обозу. Бо-ж задні підводи могли завернути і втекти. Кінець — взяв собі Кобчик, що обіцяв найскорше долетіти. Додали йому двацятку холодноярців. Тачанки з кулеметами мали окреме завдання: стежити за дорогою на випадок, як би з’явилася яка кінна частина.

Заатакували обоз, розвинувшись на його очах в бойовий лад по полю. Пострілявши короткий час з рушниць та чотирьох кулеметів — червоноармійці сипанули вростіч на поля і тим „припечатали“ свою долю. Від шабель утекло лише кілька верхівців, що зарання відділилися від обозу. Гнатися далеко за ними — не було сенсу.

Наші втрати — декілька ранених неважко козаків та коней. Аж з кінця „фронту“ наспіла додаткова сумна вістка: „Кобчик надівся на кулемет“! Наскочив з шаблею на підводу з кулеметом і в упор дістав низку куль в живіт, зарубавши таки з розгону кулеметника. Ще живе, зібрав своїх хлопців, визначив нового отамана і дає останні накази. Висловив волю, щоб відвезли тіло до родинного села, до дружини, що недавно з нею одружився.

За кілька хвилин — везли упоперек сідла, вже мертвого Кобчика, на тачанку.

Обоз складався із військових возів та селянських з власниками коней, що поховавшись під вози — перечекали бій. Було в обозі досить всякого добра від мішків з каракуловими саками та шовковою білизною почавши і на гарматніх набоях скінчивши. Була походна станція радіотелеграфу, було два вози з підривним матеріялом — до нього апарат для запалювання мін електричним током; був віз із медикаментами і перев’язочними матеріялами, що були потрібні нам як і набої.

Нашвидко порядкуємо з обозом. Потрібне нам майно перекидаєм на тридесятка „казьоних“ возів, скинувши з них непотрібне. Мішки з награбованим у Польщі добром, за винятком білизни та ще чого потрібного, поскидали на купи і поливши бензиною від мотора радіотелеграфу — підпалили. Радіостанцію обложили стосами скринь з гарматніми набоями, під які заложили пачку піроксиліну з довгим кавалком запального шнура. Одне і друге — було нам непотрібне. До станції не було фахівців, тай до кого телеграфуватимеш — хіба до Бога, — до стрілен — не було гармат. А тягнути із собою все — не було змоги. Кобчикові хлопці взяли собі лише три брички; на дві запасу набоїв, на третю мертвого отамана, і повезли Кобчика до дружини.

Хмара припільнував, щоб забрали бочку смальцю, та дав строгий наказ козакові, якому припоручив її, щоб ніхто смальцю не смів їсти.

— То по якого чорта кажеш брати ту бочку? — Питаю чорноліського полковника.

— Підожди, — усміхнувся він, — той смалець послужить ще нам краще від піроксиліну, або толю...

Відпускаєм селян з возами, обділивши перед тим їх на дорогу цукром, мукою та сіллю. Захопивши свою здобичу — вирушаєм в поворотну дорогу. Соловій залишився підпалити шнур коло піроксиліну.

Вже були далеко на полевих доріжках, як на обрії з’явилася група кіннотчиків. За хвилину загуркотіли вибухи набоїв. Кіннотчики якийсь час приглядалися стоячи на місці, потім повернули коней і зникли.

Якщо недалеко є значніші сили кінноти — безперечно будуть доганяти. Треба поспішати, а це нелегко з навантаженими возами та ще запряженими виснаженими у походах кіньми. Про їзду риссю не могло бути й мови.

До лісів залишалося із чотири кілометри, як на обрій виткнулась низка ворожих роз’їздів. Зауважили нас, бо найближчий роз’їзд пустив чорну ракету, а один верхівець погнався назад.

Самим нам небезпека не загрожувала. До лісів, без обозу — рукою подати. У лісі дві тисячі холодноярців, Левадний з кулеметами й мінометами... Та... шкода було б покинути цінну здобичу.

З возів, запряжених слабшими кіньми, розібрали частину вантажів по сідлах. Коні дістали батогів і рушили скоріше. Треба було переїхати досить глибоку балку із кілометр шириною. Перед балкою залишилося при дорозі п’ять тачанок із кулеметами і півсотні чорнолісців. До Петренка поскакав зв’язок, щоб виступив з холодноярцями на край ліса осторонь від села, бо його ми хотіли обминути.

На підйомі, коні у возах почали приставати. Ізскочивши з коней — козаки пхали вози. Скоріше б на гору, бо залишені тачанки вже відкрили вогонь. Добре якщо тільки по роз’їздах...

На горі — з одного боку підбадьоруючи темніє ліс — з другого... по дорозі гнався відділ кінноти — із двісті шабель, ліворуч на полях — розвертався здалека в бойовий лад другий, більший... За хвилину на обрії з’явилася третя колона кінноти — із півтисячі шабель. Жарти слабенькі...

Наша охорона спустилася вже в балку і риссю доганяла нас. Пускаєм вози вперед, самі розвинувшись понад балкою, дожидаємо своїх. Як виїхали на гору — даєм вогня з тачанок по першій колоні, що риссю наближалася до балки. Зупинилася і почала розсипатися в лаву. Поперед неї вискочили тачанки і над нашими головами зашелестіли перші кулі. Лавою кроком рушаєм за обозом. Ліс повільно наближається. Як тільки перша ворожа лава виткнулася з балки — чотири наші і сім хмариних тачанок засипають її кулями. До станкових кулеметів приєдналися ручні, що були на конях. Лава пірнула назад в балку й видно дожидала підкріплення. Коли другий ворожий відділ сховався в балці — обоз мав ще кілометр дороги до ліса. До третього відділу — поскакали з балки верхівці. Скоро і той відділ — зник у балці. Назустріч возам бігло із ліса зо три сотні піших козаків. Петренко вже давно перевів бриґаду на край ліса і дожидав нас.

Із балки кіннота не показувалася. Старий кубанець під’їхав до Хмари.

— Пане полковнику! Ті два полки напевно пішли балкою вліво та вправо, щоб потім обхопити нас з флангів. А той третий — буде в лоб атакувати.

Дійсно за кілька хвилин зправа і зліва виткнулася на обрій ворожа кіннота. Вози обліплені козаками — бігцем вже віддалялися. Будьоновці з криками й свистами пустили коней чвалом, загинаючи крила до ліса... Та бідолаги не знали, що підставляють ті крила під вогонь рушниць