Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Розділ 23
Прокинувшись зранку, я була приємно здивована своїм самопочуттям. Голова не боліла й мене не нудило. Відчуття похмілля було відсутнє і я задоволено посміхнулася.
По звичці, я потягнулася за телефоном, який завжди клала на стіл поруч з ліжком. Але не намацала його. Всередині все обірвалось. Тривога барабанним дробом стукала в скронях. Я вскочила на ноги в пошуках смартфону. Намагаючись пригадати, де я його поділа, я сіла на ліжко і заплющила очі. Декілька секунд я згадувала, як вчора прийшла додому. Що тримала телефон в руці, коли лягла в ліжко. Точно!
Я запхала руку під подушку і пальцями відчула, як доторкнулась до холодного пластику. Витягнувши телефон, я зітхнула з полегшенням.
На екрані блимала лампочка сповіщень. Чотири пропущених виклики! Годинник білими цифрами показував десяту годину ранку.
«Блін, я ж обіцяла вчора Юльці, що перетелефоную їй, коли повернуся додому» - скрушно подумала я. Вона точно злиться на мене.
Три пропущених виклики були від Юлі, а один від Григорія Івановича. Телефон був режимі беззвучного, тому я й не почула, як вони дзвонили. Я вирішила, що мені варто краще поїхати до них додому, ніж розмовляти з кожним по телефону.
В цій годині батьки були вже на роботі. Я вийшла з кімнати і в першу чергу пішла в душ. Каву я вирішила, що поп’ю в Юльки вдома.
Свою машину я залишила вчора на парковці біля супермаркету, тож прийдеться їхати на таксі. Іти пішки сьогодні в мене не було бажання.
На таксі не прийшлось довго чекати і вже через п’ять хвилин я прямувала до подруги. Я розрахувалась з водієм і вийшла з авто. Натиснувши кнопку на воротах, я дочекалась поки вони відкриються і зайшла на подвір’я Юлиного будинку.
- Я тебе приб’ю! – Почувся я її гнівний голос, який долинав з вікна другого поверху.
Підвівши голову догори, я побачила, як Юлька загрозливо махає мені кулаком. Вона була сердита.
Не встигла я зайти всередину, як вона миттю спустилась сходами і важко дихаючи, підійшла до мене.
- Я ледь з розуму не зійшла! – волала подруга. – Ти зараза! Змусила мене хвилюватись!
- Юль, пробач мені, – я підійшла й обняла подругу. – Мені дуже, дуже шкода.
- Через тебе я всю ніч не спала, – вже спокійніше промовила вона. – Не зрозуміла, Ді, ти що пила вчора?! – сердито запитала вона, принюхуючись до мене. – Я переживаю за неї, а вона бухає!
- Заспокойся, – спокійно сказала я. – Так, випила трошки. З давньою знайомою. – з саркастичною посмішкою промовила я.
- Кароче, ти мені загадками тут не розмовляй, – знервовано сказала Юлька. – Розказуй, що було вчора.
- Зачекай трішки, я пізніше тобі розповім, – Від моїх слів вона зробила невдоволене лице і заклала руки на грудях. – В першу чергу мені потрібно поговорити з твоїм батьком.
- Він в себе в кабінеті. – Вона все ще злилася на мене. – Я буду в своїй кімнаті. – сказала Юлька і попрямувала сходами нагору. Я пішла за нею.
Я легенько постукала в двері і зачекала декілька секунд. Почулися кроки і на порозі з’явився Юлин тато.
- Доброго дня, Григорій Іванович. – привіталася я, посміхаючись.
- Привіт, Діанко! – Він люб’язно посміхнувся і широко причинив двері. – Проходь.
Зайшовши всередину, я машинально озирнулась навкруги. Я тут була вперше.
Майже посеред кімнати, навпроти вікна, стояв масивний письмовий стіл з темного дерева. Його стільниця була покрита смарагдовим сукном і заставлена великою кількістю паперів.
Важки портьєри з грубої тканини темно-коричневого кольору ідеально поєднувались з дерев’яними меблями. Стіни були оздоблені шпалерами в вертикальну смужку бежевого та кофейного кольорів. Навпроти стола стояв темно-зелений диван «Честер» із кофейним столиком поруч. Такого ж самого типу офісне крісло стояло біля письмового столу.
В шафах, які сягали самої стелі, знаходилось безліч книжок. Неподалік був розміщений великий дерев’яний глобус, біля якого стояв невеличкий столик на трьох ніжках.
Я присіла на диван і подумки відмітила, що такий самий стоїть в нашій київський квартирі.
- В тебе все гаразд? – поцікавився Григорій Іванович і присів поруч. – Ти змусила нас нервувати.
- Так, – відповіла я й ствердно кивнула. – Мені дуже прикро через це. – Я подивилась на нього й він посміхнувся мені.
- Маю деякі новини для тебе, – промовив він і уважно подивився на мене.
Я мовчки чекала на те, що мав розповісти мені Грег. Хоча, насправді, згорала від цікавості, ледве стримуючи себе.
- Деякі люди допомогли мені взнати цінну інформацію стосовно відео з камер спостереження, які начебто зафіксували Леона під час крадіжки грошей з каси, – Грег встав, підійшов до глобуса і підняв верхню його частину.
Глобус виявився баром, з якого Григорій Іванович дістав пляшку віскі «Jack Daniel’s» і налив собі його в келих.
Він повернувся до мене і запитав:
- Знаєш, хто змонтував відео? – Грег підійшов і знову присів на диван.
- Так, – промовила я. Моя відповідь здивувала його. – Макс.
- Діано, що тобі відомо? – Його голос був серйозний, як ніколи.
- Григорій Іванович, я маю доказ того, що Леон не винуватий, – сказала я, уважно дивлячись на нього.
Його лице застигло в подиві. Я вийняла з сумочки телефон і ввімкнула запис диктофону. Уважно слухаючи зізнання Світлани Петрівни, він нервово постукував пальцями по шкіряній побічниці дивану.
Коли запис скінчився, Григорій Іванович впевнено промовив:
- Це беззаперечний доказ невинуватості Леона.
Він встав з дивану і підійшов до столу, щоб взяти свій мобільний.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назавжди, Уляся Смольська», після закриття браузера.