Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Мій один однокурсник одружився в 41 рік. Через два тижні розлучився. Я його запитую: що таке, чому? А він дивиться на мене правдивими очима і каже: «Вона дише». Тобто звик бути увесь час сам, а тут поруч чиєсь дихання, яке не може перенести.

Наші молоді шельмують все, самі ще не створили нічого, ніяких цінностей. Експерименти – це добре, але потрібні вартісні твори для нації. Напади на Спілку, на всіх старших письменників майже без винятку. Геть все розпанахати, розбомбити. Але ж?.. З кого розпочинати і де кінчати? Адже це цілий спектр. На яких кольорах зупинитися? Шамота – Новиченко – Талалай – Драч – Ліна Костенко?.. Куди подінуть Руденка? Та й кінця тут не буває. Справді, сама Ліна виступала тоді сміливо й безкомпромісно. Це можу засвідчити. Але мене тоді вже не буде (Гільйотинують). І інших теж. І от молоді скажуть: а чому Ліна лишилася в Спілці? А чому її не посадили? Підозріло… Підозріло. Деструкція. Ламати. Ви не ламайте. Будуйте своє. Те нехай стоїть. Чого було, будуючи міськком, руйнувати Михайлівський собор і Василівську Церкву?

Підсвідомість тільки може щось підказати людині, щоб самій дійти істини й розказати іншим, обов’язково організовує підсвідоме у ланцюг. Немає прозрінь. Немає відкриттів. Істини. Оті розлогі, «розжовані» романи відходять. Але й ця – не та література, на яку чекаємо. Цинізм, відсутність святого…

Можливо, як шлях пошуків нового вираження, нової естетики ще й має якийсь сенс. Але тільки як шлях, як підступ, а не сама естетика. Авангард – «з кулемета по музейних стінах», і був предтечею соцреалізму. Соцреалізм узяв у нього агресивність, нігілізм, порожню самозакоханість.

Ми жили в духовній резервації.

Найбільше зла люди роблять не з ненависті, а з користі, з байдужості або зі страху. І це особливо страшно. А найдужче люди ненавидять тих, які живуть правдою, бо вона є повсякденним докором їм.

Тобто спектр не є цільний. Так було завжди. Дантон розстрілював жирондистів і був другом Робесп’єра. Повели на страту Дантона, який тоді – та пізно – зрозумів усе й гукнув до Робесп’єра, що стояв на балконі: «Робесп’єр, ти прийдеш за мною». І той прийшов. Принесли в скрині, голова лежала поміж ніг.

Те саме після Жовтневої революції: більшовики стріляли білогвардійців, монархістів, далі кадетів, далі меншовиків та есерів, далі праві-ліві ухили, самі себе…

І от сьогодні, коли в Росії більшовики зімкнулися з монархістами та шукають способу загнати «бидло» назад у хлів, ми хочемо уп’ястися один одному в горло. Уже було. У громадянську війну, коли І та ІІ Дніпровські дивізії відкололися від свого уряду і не стали захищати його, натомість блокували шляхи під’їзду до Києва. Потім Зелений, комдив 1-ї Дніпровської, наздоганяв за Білою Церквою голубі ешелони, бився об них лобом, каявся.

В останню війну дві страшні сили йшли одна супроти одної, вгиналася земна твердь, а бандерівці зброєю з’ясовували стосунки з мельниківцями, винищили їх.

Спілка ще має авторитет у народу. Підривати його – злочинно. А молоді (їх жменька), це роблять, окопавшись у газетці «Слово», товариства «Просвіта», від якого відкололися, яке ми ж створили, й газету також. Тепер «Слово» сіпається та бризкає слиною на Спілку та «Літературну Україну», яка стільки зробила для захисту української мови, видрукувала програми всіх демократичних партій. Зауважмо, плює не на «Правду України», «Радянську Україну», «Киевские ведомости», які частенько смердять антиукраїнським духом, а проти «Літературної України».

20.12.92

Єдина справжня і щаслива ілюзія людини – це ілюзія молодості. Молодій людині здається, що життя, яке в неї попереду, безконечне, вона майже безсмертна.

Ця ілюзія минає в старості. І я бачу, що не жив. Що життя – мить. Я тільки «вчора» приїхав до Києва із села, отамо стояв, отамо пив воду просто зі шланга і т. ін. Це було вчора. Людина, як і будь-який механізм, спрацьовується, якийсь вузол виходить з ладу першим, і страшно, що генії, як Шевченко, Шекспір помирають як і всі смертні, болісно, у муках, і в безнадії.

У світі існує одне велетенське коло, й по ньому ходять планети, трави, люди. На вічнім ланцюзі одного закону, однієї причинності – народження і смерті. А наші пристрасті, наші мислі – це порох, бо вони нічого не можуть змінити.

У селі Володькова дівиця разом ставили обеліск жертвам сталінізму – розкуркуленим і репресованим, і гітлеризму – розстріляним заложникам. Привезли в мішках кістки, зробили 174 труни. Крик, сльози тих і тих… (за що?!). Як падала Ольга (Гришина жінка), перша її дочка від нього народилася без батька. Гриша – мій двоюрідний брат, розстріляний німцями, репресований – мій дід. Прокльони одні одним. Апокаліпсис. Воюють на тім світі.

Мати просить підписати лист про батька за окупації (а він у тюрмі німецькій) – що непартійний. У своєму селі підписали 3, в сусідньому – 173.

У колгосп не вступав. «У мене дітей немає».

У селі всі мають назвиська. Я й сьогодні не знаю прізвищ декого сусідів, а тільки назвиська: Відіш, Тюлюлю, Камєнний Цвєток (сокирою тесане обличчя, ніс у пів обличчя, був фільм з такою назвою), Німчик (якийсь предок був німий), Соловей (не мав голосу, а співав на пастівнику), Чушкар («чуєш – чуш»), Пердилка, Йош («йош твою мать»), Нюхняк (говорив у ніс)…

Життя – вічні потуги нового, яке, однак, завжди є старим.

«За веру, царя и отечество».

«За родину, за Сталина».

Хто не бачив кошари для худоби? На лузі, на пастівнику… Багнюка по коліна, перемішана з екскрементами. Отак і Союз… Вирвалися звідти. Ті хочуть загнати назад.

…Падіння економіки, моралі. Злоба, заздрість до інших, розбій. І в нас і в Росії. І все ж для справжніх українців є мета. Незалежна Україна. Ми – у виграшному становищі. Та дуже мало людей розуміють і цим дорожать. Намагаються використати на добро.

Нардупи.

Філософська проблема – не під силу Гегелю: що гірше, падіння моралі чи падіння члена?

У Московщині всі кричать про «велику Росію». І ніхто – про розумну Росію. Бо в таку й не вірять.

Література завжди служила добру, істині, правді. Це вважалося її покликанням. Деякі нинішні молоді вважають, що це не є завданням літератури. Слово служить саме собі. Досить служити комусь… Рабство знову в іншій формі. І все руйнувати. «Література – гра». Для Шевченка, Франка, Мирного? А наш час хіба благополучніший?

Постмодернізм… Це мовби в майстерні всі роблять свищики, іграшки. А хто зробить колесо? Воза? Хто виоре поле? Потік свідомості… Це – мовби патологоанатомія. Вона може теж згодитись. Але для хірургів і терапевтів. Людям потрібні хірурги і терапевти.

Були французи, запитав у них про творців