Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Місто було поділено на декілька кварталів із мечетями в центрі, порізане вузькими, звивистими вуличками, часом такими вузькими, що ними не змогла б проїхати й гарба. Двоповерхові будинки виходили на вулиці високими глухими стінами — за ними, подалі від сторонніх очей, проходило все домашнє життя міського населення.

Козацьке посольство оселили у вірмена Аветика, багатого купця, чий дім розташувався у кварталі візира Сефер-Газі-аги[71] — одному з найкращих кварталів міста. Вірмен був у довірі в хана, прийняв іслам подібно до деяких своїх земляків. На цей крок доводилося йти для того, щоби вижити, — становище християн під владою мусульман у Кримському ханстві було жалюгідне і принизливе.

Аветик радо прийняв непроханих гостей. У його великому, багатому будинку козаки провели кілька днів, випробовуючи на собі всі принадності східної гостинності, бо ж хан усе відкладав офіційний прийом посольства. Залишати будинок було заборонено. Щоби згаяти час, Красунчик разом із Тимошем прогулювалися великим садом Аветика. Допитливому Тимофієві хотілося краще роздивитися Бахчисарай. Адже, коли вони їхали сюди, він нічого доладно й не побачив. Особливо багато він чув про Успенський православний монастир. Заволодівши Кримом, мусульмани не посміли опоганити або знищити цю християнську обитель. Ширилися чутки, що колишні хани так поважали незайману Міріам, матір пророка Іси, що перед своїми великими походами не гребували ставити у присвяченій Їй церкві свічку. Тимофій також бажав схилити коліна у храмі Пречистої Богородиці, однак треба було терпляче сидіти на місці, слухаючи крики муедзинів, що призивали мусульман до молитви.

Тиняючись садом, двоє хлопців дійшли до стіни, що відокремлювала будинок Аветика від сусіднього. Тут була пророблена хвіртка до саду сусіда. Тісно побудовані будинки містян за дивним звичаєм сполучалися один з іншим хвіртками. Можна було пройти всю вулицю від початку до кінця через ці хвіртки, навіть не виходячи з будинків. Зазвичай цими хвіртками активно користувалися жінки для походу в гості одна до одної.

Усупереч поширеній думці, татарки мають досить свободи — дуже шановані своїми чоловіками, вони спокійно відвідували своїх сусідок, ходили на ринок, у жіночі лазні. Тільки обличчя приховували. У татарських селах цей звичай був не дуже поширений, там більшість жінок ходили з відкритими обличчями.

Щоправда, жінок у будинку Аветика козаки не бачили. Лише двічі до них виходила сама господиня, але із закритим лицем. Інші жінки із сім’ї господаря не відвідували кімнати, у яких перебували гості. Тільки іноді Тимофій помічав, що з верхнього поверху за ними спостерігають жінки, схожі у своєму яскравому одязі на райських пташок.

І от ця хвіртка, зазвичай замкнена, зненацька розчинилася. З неї випурхнули дві дівчини — це була дочка Аветика, Гаяне, зі своєю служницею.

Тимофій одразу опустив очі і схилився в низькому поклоні перед дочкою хазяїна, оскільки знав, що не прийнято відкрито дивитися на мусульманських жінок. А ці ще й увійшли з відкритими обличчями.

— Опусти очі! — прошепотів він Тимошу. — Не дивися на них!

Дівчата, пирскаючи, зашушукалися. Хоча вони й мали певну свободу, але все-таки проживали досить замкнуто, тож дівчатам було цікаво подивитися на гостей ближче. Та ще й на яких гостей! Багато оповідань чули вони про страшних, жорстоких козаків, які не гірше від кочових татар були дикими й неприборканими. Однак ці посли, які гостювали в їхньому домі, зовсім не були дикими. Навпаки, дуже шанобливими й цивілізованими. А цього красеня вони давно помітили, спостерігаючи за ним із вікна. І треба ж трапитися такій удачі — зустріти цього вродливого чоловіка в саду й без свідків. Молоді козаки стояли перед дівчатами, опустивши очі, і тут та, що була панною, запитала їхньою рідною мовою, але із сильним акцентом:

— Чому на нас немає дивитися? Невже ми так страшно, що навіть такі лютий воїн, як ви, боїтеся на нас дивитися?

— Що ти, панночко! Врода твоя подібна до ніжної квітки, що росте в ласкавих променях весняного сонця, — відповів Тимофій, не піднімаючи очей і швидко пригадавши прийнятний до цього випадку рядок із якогось вірша. — Але чув я, що за вашими звичаями стороннім чоловікам заборонено дивитися на жінок. Я не вважаю за можливе виявити неповагу до тебе, дочки людини, яку я поважаю й у якої перебуваю в гостях.

Дівчата знову засміялися та зашепотіли.

— А все-таки підніми! Не осліпнути! — наказала дочка господаря.

— Як скажеш, моя панно, — відповів Тимофій, піднімаючи голову.

Дівчата уважно, просто жадібно розглядали молодих козаків, запам’ятовуючи дрібниці їхнього вигляду, — буде, що подружкам розповісти. Свої обличчя вони встигли затулити покривалами — більше від очей та чола однаково не побачиш. А очі в обох були гарні, чорні, мов оксамитові, від густих вій, і ніби іскрилися від цікавості.

— Дозволь запитати, панно, а звідки ти знаєш нашу мову? — зважився заговорити Тиміш, який сам із цікавістю їв очима молодих татарок, оскільки перебував у тому милому віці, коли всі починають посилено цікавитися протилежною статтю.

— Моя мати — твій землячка. У неї навчитися, — відповіла дівчина і, більше не звертаючи уваги на козаків, пішла разом зі служницею вперед. Однак обидві не витерпіли та озирнулися. Тиміш Хмельницький із цікавістю проводив їх поглядом, а Тимофій і зовсім не дивився їм услід — вони були йому не цікаві. Вочевидь, дівчата це зрозуміли й роздратувалися, тому, відвернувшись, швидко покрокували геть.

— Це ж треба, які очі в обох вогняні! А чому вони ховають свої обличчя? — запитав Тиміш.

— Звичай у них такий,— відповів Тимофій.

— А тебе вони так роздивлялися, що ледве дірки не протерли! — зареготав Тиміш. «Ще б пак! Красунчик будь-якій дівці до вподоби, не те, що такий