Читати книгу - "Останній дон"

— Піппі, ти, як завжди, планував дуже добре, але твоїй голові треба спочити. Ти вже ніколи не працюватимеш у парі з Данте. Ти тільки повинен зрозуміти, що Данте єдиний син моєї доньки. Джорджіо і я повинні докласти всіх зусиль, аби направити його. З роками він стане розважливіший.

Кросс Де Лена сидів на балконі своїх апартаментів на даху готелю «Ксанаду» й міркував про небезпеки того нового шляху, на який він помалу вибирався. Зі свого високого сідала він міг бачити всю довжелезну вулицю, обабіч низки розкішних готельних казино, юрби люду на вулицях. Бачив гравців у Гольф на майданчиках свого готелю, що забобонно прагнули поцілити в ямку, гадаючи забезпечити собі таким чином успіх за гральним столом.

Перша небезпека: провадячи операцію проти Боза, він робить вирішальний крок, не порадившись із «родиною» Клерікуціо. Щоправда, він, адміністративний барон Західного округу, який обіймає Неваду й Південну Каліфорнію: адже в багатьох царинах адміністративні барони діють незалежно й не перебувають під безпосереднім контролем «родини» Клерікуціо, аж допоки забувають змащувати їй руку відсотком від заробітків. Але тут є суворі правила. Жоден барон, чи брульйоне, не міг почати операції такого масштабу без схвалення «родини» Клерікуціо. І то з однієї простої причини. Якщо барон проведе її і вскочить у халепу, слідство не буде поблажливе до нього, суд не виправдає його. Крім того, він не матиме підтримки, якщо раптом на його території якийсь ватажок задере голову, його грошей не відмиватимуть і не припасатимуть йому на старість. Кросс знав, що треба побачити Джорджіо й дона і поспитати згоди.

Ця операція може відчутно по ньому вдарити. Частину свого п'ятдесяти одного відсотка прибутків від готелю «Ксанаду», цієї Ґроневельтової спадщини, він вкладатиме в кінобізнес. Звісно, правда, що це його власні гроші, але гроші пов'язані з прихованою часткою прибутків, що її мали Клерікуціо. І це гроші, що їх допомогли йому заробити Клерікуціо. Які дивні й водночас суто людські хитрощі: Клерікуціо завжди мали якийсь власницький інтерес у багатстві своїх підлеглих. Вони обуряться, якщо він вкладе ці гроші без їхньої поради. Ці хитрощі, хоч і не мали під собою юридичного ґрунту, скидалися на середньовічну ввічливість: жоден барон не міг продати свого замку без королівської згоди.

Адже головна проблема в тому, що йдеться про величезні гроші. Кросс успадкував Ґроневельтів п'ятдесят один відсоток, а готель «Ксанаду» коштував мільярд доларів. Але ж він робить ставку в п'ятдесят мільйонів, інвестує ще п'ятдесят, і в сумі це складатиме сто мільйонів. Економічний ризик величезний. А Клерікуціо відомі своєю розважливістю та консерватизмом, вони немов і справді наміряються пережити світ, яким керують.

Кроссові пригадалося ще й інше. Давним-давно, коли «родини» Сантадіо і Клерікуціо ще зберігали приязні взаємини, вони спробували податись у кінобізнес. Проте спроба скінчилася невдачею. Коли імперія Сантадіо розвалилась, дон Клерікуціо звелів припинити всі намагання просочитися в кіноіндустрію. «Ті люди надто тямковиті,— казав дон. — І вони не бояться, бо прибутки дуже високі. Нам треба повбивати їх усіх, але тоді ми не знатимемо, ж провадити бізнес. Ця справа набагато складніша за наркотики».

Ні, подумав Кросс. Попросивши дозволу, він дістане відмову, і тоді неможливо буде рухатись далі. Натомість коли все буде зроблене, він зможе спокутувати провину, дозволить Клерікуціо мати частку від своїх прибутків: адже успіх часто виправдовує найзухваліший гріх. А в разі невдачі з ним так або так покінчать, байдуже, питався він згоди чи ні. І тут перед ним поставав найвирішальніший сумнів. Навіщо це все він робить? На гадку спадала Ґроневельтова засторога: «Стережися жінок у розпачі». Що ж, він стикався з жінками в розпачі й давніше і полишав їх їхнім демонам. У Вегасі повно жінок у розпачі.

Але знав Кросс і інше: його вабила врода Атени Аквітан, сумувало серце. Він тужив не тільки за її милим обличчям, очима, косами, ногами і грудьми, а прагнув бачити відблиск розуму і тепла у її очах, у самих рисах її обличчя, в делікатному вигині вуст. Відчував, що, коли пізнає її, буде поряд із нею, переміниться ввесь світ, інакше сяятиме сонце. Перед очима стояв океан позаду її постаті, зелені вали хвиль із білими баранцями, що наче німбом увиразнювали її шляхетну голову. Й несамохіть наверталася думка: Атена — це жінка, якою мріяла стати його мати.

Вражений, Кросс дослухався до туги у власному серці, линув думкою до Атени, хотів її бачити, бути поряд, чути її голос, милуватися її рухами. А потім його немов протверезило: до біса, невже саме це спонукає діяти?

І мусив погодитись, і тішився, що нарешті знає справжні причини своєї поведінки. Така ясність надавала йому рішучості, допомагала зосередитись. Нині головний його клопіт — майбутня операція. Забути про Атену. Забути Клерікуціо. Боз Сканнет — тяжка проблема, і її треба розв'язувати швидко.

Кросс знав, що його теперішнє становище надто оголене, а це ще одні труднощі. Небезпечно здобути відомий усім виграш, коли щось станеться з Бозом.

Кросс надумав, що для запланованої операції йому треба троє людей. По-перше, Ендрю  Поллард, власник Тихоокеанської компанії охорони та нагляду, що знає вже геть усе. По-друге, Лія Вацці, доглядач мисливської хатки Клерікуціо в горах Невади. Лія очолював загін чоловіків, що теж працювали доглядачами, проте в разі потреби їх використовували для спеціальних завдань. Третім був Леонард Соша, відставний фальшувальник паперів, слуга «родини», що виконував особливі доручення. Всі троє перебували під контролем Кросса Де Лени як західного брульйоне.

Через два дні Ендрю Поллардові подзвонив Кросс Де Лена.

— Я чув, що ти надто тяжко працюєш, — мовив у трубку Кросс. — Може, приїдеш до Лас-Вегаса і трохи відпочинеш? Я оплачу тобі КХН — кімнату, харчі, напої. Привозь дружину. А як знудишся, зайди до моєї контори, побалакаємо.

— Дякую, — відказав Поллард, — але тепер я дуже зайнятий, як щодо наступного тижня?

— Можна, — погодився Кросс, — тільки тоді мене не буде в місті, тож ми не побачимось.

— Що ж, я приїжджаю завтра, — сказав Поллард.

— Чудово, — мовив Кросс і повісив трубку.

Поллард відхилився на бильце й замислився. Це запрошення було наказом. Йому доведеться пройти по тонесенькій линві.

Леонард Соша втішався життям так, як тільки може втішатись чоловік, котрому відклали страшний смертельний вирок. Його тішило, як сходить сонце і як воно заходить. Він милувався зеленою травичкою і