Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Я так і подумав. Від тебе тягне магією на всі сто ларків. Я, як і ти, маг, того добре відчуваю її присутність. І також їду до Маг-Рівіка вступати до школи. Мій головний дар - передбачення. Бачу правда лише уві сні, та не завжди зрозуміло, - при цьому він так широко посміхнувся, що я в черговому спалаху вогню помітила його рівні зуби, без ніякого намету на ікла. - А як далі будеш рухатися після Сарадана?

- Я б краще залишалась з цим караваном. Він мандрує аж до самого Ейсшора.

- Але я у твоєму голосі відчуваю якусь “але”.

- Так. Через те що караван буде стояти аж десять днів, думала скористатися порталом, а вже в наступному місті пошукати інший.

- А якщо я запропоную далі вдвох мандрувати? Я розумію, з першим зустрічним це божевілля, але ти ж емпат, можеш відчути, що я не завдам тобі шкоди.

Хлопець мав рацію, емпатія в мене “працювала” справно. Розумний не брехав, але щось замовчував, бо його шалене серцебиття ось-ось проб'є грудну клітину.

- Я бачу сумнів у твоїх очах. Тому скажу дещо ще. Я пішов з дому. Набридло сидіти в манірному лісі та ходити в особистих учнях. Ти навіть не уявляєш наскільки це нудно.

Якось не помітно ми перейшли на “ти”. І хоч зовні хлопець виглядав років на двадцять, а то й менше, я добре відчувала що він ще не позбавився підліткового бунтарства.

Прорахувавши всі “за” та “проти” зробила вибір.

- Я згодна. Але є невеличка проблема: в мене немає, а ні коня, а ні грошей, щоб його придбати. Та ще верхи їздити не вмію.

- То не є проблемою. Мій Ернііл зможе винести двох з легкістю.

- А до зимових іспитів встигнемо? - запитала я, не хотілося пів року витратити через запізнення.

- Повинні. Мій кінь чарівний, він вміє скорочувати простір. Того в Маг-Рівікі маємо буди ще до початку іспитів.

15.12.156р.

Північний Шлях

Сівши у сідло вдруге в житті я відчула себе мішком з картоплею. Добре, що Террі сам контролював свого коня, бо я навіть уявлення не мала, як змусити тварину зупинитися, чи звернути в бік. Я могла тільки мовчки сидіти позаду. Кінь в ельфа був темно-сірим зі білосніжною гривою, заплетеною в коси, щоб вона не тягнулася по снігу. Й ім'я личило йому, Ернііл.

Купець каравану, був не задоволений тим, що прийшлося лишитися одного з охоронців, але Атарільдо нагадав, що наймався якраз до Сардана, й ще в Доримі нагадував про це. Трохи побурчавши для виду, купець розрахувався з ельфом, а на моє місце одразу ж знайшов нового пасажира.

На світанку, на виїзді з міста, нас лише окинули оком сонні сторожі, полінившись навіть вийти та подивитися наші документи. Мені вже доводилось бачити паспорт Атарільдо, в ньому як і в моєму, замість року народження стояло три хрестика. Що було дуже дивно, бо я точно знала скільки років новому тілу. Проте в самому низу документа стояла ще одна дата. Нуль перше, дванадцяте, сто п'ятдесят шостого року. Точно такі ж дати стояли у всіх потраплянців. Ельф-хитриюга, вирішив сховатися серед нових жителів цього світу. Цікаво, де він дістав підроблений документ? Хоча що там було підробляти? Лист пергаменту в якому було написано ім'я, раса, зовнішні прикмети, дата народження, а в самому низу стояла печатка. Нічого складного.

***

Погода за межами міста була приємною. Свіжий сніг хрустів під копитами, вітру не було, а червоне сонце сяяло в наші спини. Хоча зірку цього світку треба було називати Серін, я продовжувала хоча б подумки називати її сонце.

Спочатку ми їхали мовчки, йдучи за слідом, що залишили чиїсь сани, я навіть змогла задрімати, що ледь не призвело до падіння.

Ближче до обіду ми зупинилися на відпочинок та обід біля невеликого придорожнього трактиру, де п’янчуги з розташованого неподалік села, не добре дивилися на нас, але підходити не наважились.

До наступного трактиру ми дісталися вже в темряві. Той зустрів нас із шумом, теплом і запахом горілого м’яса. Всередині було брудно, та все-таки краще, аніж спати на снігу на вулиці.

Зайнявши один зі столів, Террі з жалем подивився на мене. Спочатку йому довелося стягнути мене з Ернііла, самому зайнятися облаштуванням коня, а потім майже на руках занести, не таке вже й легке, моє тіло до трактиру.

А я попереджала. Чесно й заздалегідь. Верхова їзда не моє. Принаймні поки що.

Але, зібравши крихти сил, я все ж взяла ложку в руки й навіть з апетитом поглинала овочеве рагу з кроликом та житній хліб з сиром, яке замовив приятель, коли вмостив моє тіло на лавку. Впевнившись, що я в змозі самостійно тримати ложку, ельф також взявся за вечерю.

- Як підіймемося на верх, я розітру тебе спеціальною маззю, - пообіцяв приятель.

- Угу, - лише і змогла я вимовити.

Як виявилось, моє тіло хоч і було оновлене, але не треноване. Що було дуже дивно. Я могла з легкістю вигнутися назад, вставши на “місток” чи сісти на “шпагат”, але довгих фізичних навантажень не витримувала. А ще с жахом уявила, що чекає мене мінімум тиждень таких тортур. А то і більше. Одна надія, що нове тіло буде не лише повністю здоровим, але й швидко пристосується до навантажень й прийде в тонус.

20.12.156р.

Північний Шлях

Коли були майже біля стін Кадмея, нас наздогнала наступна хуртовина. На нашу біду на шляху не було, а ні корчми, а ні поселення, де можна було б перечекати негоду. На щастя в невеликому гаю натрапили на покинуту, напіврозвалену хатину, де й розмістилися втрьох.

Поки Атарільдо займався вечерею, я аби згаяти час вдивлялася у віконце, що покосилося.

- Там хтось є, - тихо сказала я.

- Звісно є. Диких звірів цілком вистачає. Ті ж самі вовки зараз шукають, ким перекусити.

- Вовки таких розмірів не бувають.

- Натякаєш на ведмедів? – пожартував гостровухий, широко посміхаючись.

- Я вийду, подивлюсь.

- Сама?! Сиди, краще я подивлюсь.

З відкритих дверей одразу намело купу снігу. Сидіти і чекати, не змогла, того потихеньку висунула носа на вулицю.

- Ята, підійди сюди. Тільки як змога тихіше.

Я підійшла. Тихо не вийшло, сніг хрумтів під ногами, але виття вітру його приглушало.

- Подивися хто тут у нас.