Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Ну як?

- Гарний.

- Тоді беремо.

- Стій! - Вигукнула я. - Що означає беремо? Він же, певно, чийсь.

- Ні. Він за нами вже декілька днів їде слідом. Це вільна тварина.

- Ти хотів сказати “Дика”.

- Сама ти дика. А кінь вільний. Він магічний і зараз шукає господаря. І перший кого він прийме ним і стане. Тобі ж потрібний свій скакун? Чи сподобалося зі мною обійматися?

Ось же ж, самовпевнена чарівняшка. Глянь-но, як посміхається.

- Зуби застудиш. Потрібен, тим паче безкоштовний. Платний коштує стільки, що в мене всіх грошей не вистачить.

- Тоді пішли ловити.

Ловити, це голосно сказано. Ми, мов божевільні, носилися по кучугурах, а кінь ховався від нас у хуртовині.

Було весело. Хотілося сміятися, кидатись сніжками, стрибати, перекидатися в снігу. Я не одразу зрозуміла, що це не мої почуття, а коня. Він грав із нами, і йому це подобалося.

Несподівано я носа носом зіткнулася з предметом наших наздоганялок. Предмет. Хм. Це не предмет, а кінь. Я навіть ризикнула його погладити. Теплий. І на подив пахне добре. Квітами. Що було дуже, дуже дивно.

- Вже потоваришували? – виплив зі снігової завіси ельф. - Цікаво, які магічні властивості він має?

- А він їх точно має?

- Точно. Ось які не скажу. Ідемо в хатину. Вечеря, мабуть, давно охолола. Ім'я вже вигадала?

- Так. Самідір.

- Господар вітру. Йому підходить.

22.12.156р.

Кадмей

Через хуртовину, яка ніяк не затихала, до Кадмію ми прибули пізно ввечері, тому за вуздечкою та сідлом пішли сьогодні.

За порогом чергового заїзду на нас чекали затягнуте хмарами небо, дрібний сніг і вітер. Набивши свій шлунок, уже нікуди не хотілося йти, але сповнений активності Террі, чи не за руку витяг на вулицю в мороз. Більшість крамниць тільки почали відкриватися, але гостровухий впевнено кудись ішов, добре орієнтуючись у ранкових сутінках. І коли здавалося, що мороз пробрав до самих кісток, навіть плащ мало рятував, ми прийшли до довгого, одноповерхового будинку, що на перший погляд скидається на корівник. Майже не прогадала у своїй здогадці. Це була стайня, і конюх уже не спав.

- Чого треба? - Запитав високий, кремезний чоловік. Напевно, дрібні коней не розводять.

- Потрібна чарівна вуздечка і звичайне сідло, - відповів Террі.

- Зараз подивимося. Вам дорожче чи дешевше

- Нам без вишукувань та надійніше.

Далі розмова йшла без моєї участі, я все одно нічого не розуміла у магічних речах.

***

Увечері ельф намагався пояснити, як побачити магічне вплетення у предмети. Загадкові тонкі нитки, що обплітають як павутиння. Але марно, хоч напарник не здавався й обіцяв мучити мене тренуваннями до самого Норгерда, щоб у школі не вдарила обличчям у бруд своєю неосвіченістю. Мовляв, із таким завданням і дитина впорається.

25.12.156р.

Північний Шлях

Трактир “Гарячий камінь” розташований трохи осторонь Північного Шляху порадував не тільки чистотою, а й лазнями. Про це я мріяла з першого дня мого перебування в цьому світі. Миття в тазі з ледь теплою водою не могло замінити гарячій пар й мило із запахом лаванди.

Цей чудовий заклад тримало подружжя іллінів. Прислугою в них були юмінари з пухкими вухами на маківці та ще більш пухнастими хвостами. Єдиним охоронцем, якого ми принаймні помітили, був пристарілий каргол, поряд з яким навіть Террі здавався низькорослим.

Друг трохи розповів про ці три раси.

Ілліни, карголи та юмінари прийшли з одного світу. Елітою в цій трійці були ілліни. Карголи виступали в ролі незламного війська. А ось юмінарам дісталося лише раби-прислуга. І хоча вже давно перестали бути рабами, то все одно продовжують служити іллінам, й іноді за хросси.

Я по новому подивилася на господарів цього закладу, але Террі мене заспокоїв. Ця сімейна пара поважно відноситься до прислуги.

Що ще примітним було у цьому трактир так це дзеркало на весь мій не маленький, аж сто вісімдесят сантиметрів, зріст, що дозволило добре розглянути себе зі сторони.

Отже.

Райдужка, що займає майже повністю очне яблуко, була зараз кольором грозового неба, до того ж вертикальна зіниця видавала в мені не людину. Злегка загострені вуха, хоч не так сильно, як у Террі. Білу усмішку прикрашали до волі великі ікла. Ніс рівний, рот не великий. Губи середні, і не тонкі, але й не укушені шаленою бджолою. Густе, руде волосся, що спадало нижче дупи, я оцінила раніше, коли розчісувала вранці. Брови середні та теж руді, як і довгі вії. Обличчя ж мало майже круглу форму. Екзотичне поєднання, очевидно на любителя. Не страховисько, як стверджувала вампірша, й то добре. До всього можна звикнути. А ще мені здавалося, що не дуже відрізнялося від попереднього.

Потім я перейшла до тіла.

Ніякої крихкості чи худорлявості. Пристойного розміру повні груди в обхваті відповідали параметрам округлим сідницям. Велика статура, але товстою чи жирною назвати язик не повертався. Напевно, якби була менше зростом так здавалося б, але тонка талія робила його схожим на пісочний годинник. І ніякого обвислого черева чи складок жиру. Одні м'язи які потребували тренувань. А довгі, рівні ноги закінчувалися невеликими ступнями. Я була задоволена, особливо не побачивши ні цятки, ні волосинки, ні зморшки на молочній, гладкій шкірі. Тільки татуювання-печатка на спині нагадує більше шрам. Так пам'ятаю. Щось у момент переходу мені про це говорили.

У момент переходу...

Мені здалося, що я схопила за хвіст якісь спогади, але вони як маслом змащені вислизнули й відразу розчинилися у свідомості.

Шкода.

Не ставши на цьому зациклюватись, я повернулася до огляду.

Друге татуювання-шрам було на зап'ясті, де в момент активації знаходився браслет-артефакт.

Далі.

А далі був ще хвіст. Довгий. У золотій лусці. З гострим кінцем, що добре нагадує кістяне жало. Але до нього, як і до волосся, я звикла. Він часто з'являвся у моменти сильного сплеску емоцій. Й саме через нього Террі здогадався, що я дракониця, та пообіцяв мовчати.

Трансформуватися, щоб подивитися на свою другу іпостась, поки не поспішала. Було страшно, якщо чесно, що застряну в ньому на віки вічні.

***

Ми сиділи чисті та сухі, загорнуті у величезні рушники в кімнаті з двома ліжками та поєднували приємне з корисним. Відзначали свято зимового сонцестояння, яке в ельфів називалося Юлейт, а на все загальному Гхеїмрід. Вечеряли капустяним пирогом з розбавленим