Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Звідки мені знати, ким і з ким ви будете на святі?　

У неділю був її день народження, щороку вона влаштовувала цього дня костюмовану вечірку.　

Леслі нервово похитала головою.　

— Тобі хто-небудь говорив, Син, що з року в рік ти видаєшся чимраз дивакуватішою? Тобто ти завжди була якась трохи химерна, але останнім часом це й справді впадає у вічі. Хіба можна випитувати в гостей, який костюм вони збираються вдягнути?　

— Точно! Не бери в голову, сама ти не святкуватимеш, — я спробувала проскочити повз Синтію.　

Але вона змахнула рукою і блискавично схопила мене за лікоть.　

— Щоразу я намагаюся придумати якусь цікаву тему для вечірки, але щоразу знаходиться хоч один кисляк, якому на це начхати, — сказала вона. — Згадати хоча б «Карнавал звірів». Дехто повстромляв собі у волосся по кілька пір’їн і репетував, що це буцімто такий костюм курки! Так, Ґвен, твій винуватий погляд уже нічому не зарадить. Я знаю, кому це спало на думку.　

— Ну не кожен має маму, яка обожнює майструвати з пап’є-маше слонячі маски, — мовила Леслі, а я просто похмуро пробурмотіла: «Ми квапимося».　

Я ледве стрималася, щоб не викласти Синтії, як же мені зараз до лампочки її вечірка з усіма костюмами разом узятими. Але мій вигляд, певно, був промовистим.　

Проте рука Синтії вп’ялась мені в лікоть ще міцніше.　

— Пам’ятаєте нашу «Пляжну вечірку маленьких Барбі»?　

У Синтії аж мурашки побігли по шкірі від самої лише згадки про цю вечірку. І не дарма. Вона глибоко зітхнула.　

— Тепер я діятиму напевно. «Зелень така розкішна»[4] — це ж прекрасна назва для вечірки, і я нікому не дозволю зіпсувати мені свято. Проте одразу вас попереджаю: зеленого лаку на нігтях або хустинки на шиї не досить.　

— Може, вліпити тобі кулаком в око, аби ти нас пропустила? — прошипіла я. — До вечірки фінгал точно позеленіє.　

Синтія вдала, що недочуває.　

— У мене, приміром, буде вбрання квіткарки вікторіанської доби Елізи Дулітл[5]. Сара вдягнеться як стручок перцю, геніальний костюм, є лише одна проблемка, якщо вона раптом захоче в туалет. У Ґордона штани і сорочка зі штучного газону — він буде лужком зі стокротками.　

— Син… — На лихо, вона не поступалася.　

— А Шарлотта навіть замовила костюм у швачки, але ким вона буде, тримає в таємниці. Скажи, Шарлотто?

Моя кузина Шарлотта прагнула зупинитися поруч із нами, але хвиля п’ятикласників невблаганно тягнула її вгору східцями.　

— Власне, нічого надскладного, думаю, ви й самі докумекаєте. Скажу тільки, що для костюма я взяла тюль семи відтінків зеленого. 1, до речі, супроводжуватиме мене сам король Оберон[6], — останнє речення вона мусила вже прокричати через плече. При цьому вона глянула на мене і багатозначно посміхнулася. Цю посмішку я вже мала щастя споглядати сьогодні за сніданком. Тоді я мала стриматися, щоб не пожбурити в кузину соковитий помідор.　

— Браво, Шарлотто, — задоволено проголосила Синтія. — Ось, учіться — вона прийде в зеленому, ще й у супроводі хлопця. Так роблять найбажаніші гості.　

Що за хлопець міг супроводжувати Шарлотту на вечірку? Та ні… ні, виключено. Ґідеон не чіплятиме собі гострі ельфівські вуха. Чи все-таки чіплятиме?　

Я провела Шарлотту поглядом. Навіть у натовпі вона не втрачала почуття власної гідності: по-королівськи пливла крізь юрмище школярів.　

Блискуче руде волосся, підібране і сплетене у вишукані старомодні коси, прикрашало її голівку. Дівчата з молодших класів витріщалися на Шарлотту, в їхніх поглядах читалося презирство і водночас захоплення, що їх викликає тільки сильна заздрість.　

Напевно, завтра наша школа ряснітиме такими ж вишуканими старосвітськими косичками.　

— Увага, запитання: у якому костюмі та з ким ви прийдете на вечірку? — не вгавала Синтія.　

— У костюмі марсіан, о найкраща з господинь! — Леслі театрально зітхнула. — А от кого ми з собою візьмемо — це поки що таємниця.　

— Ну гаразд, — Синтія відпустила мою руку. — Марсіани так марсіани. Не надто гарно, зате оригінально. І не смійте передумати.　

Не попрощавшись, вона вмить накинулася на наступну жертву.　

— Кеті! Агов! Ану, стояти! Хочу побалакати з тобою про вечірку.　

— Марсіани? — повторила я, звично зазираючи в нішу, де полюбляв сидіти Джеймс, наш шкільний привид. Сьогодні вранці там нікого не було.　

— Треба ж було якось її спекатися, — кинула Леслі. — Вечірка! У нас зараз ніби справ немає, тільки вигадувати ідіотські костюми.　

— Що?! Вечірка, кажете? Я з вами! — як сніг на голову позаду нас із натовпу з’явився Рафаель, брат Ґідеона. Він протиснувся між нами, взяв мене під руку і, як ніде нічого, обійняв Леслі за талію. Його краватка була зав’язана якось кумедно. Придивившись, я зрозуміла, що це подвійний вузол.　

— А я вже гадав, що ви, англійці, взагалі не любите свят. Лишень згадайте, як рано зачиняється звичайний паб.　

Леслі жваво замотала головою:　

— Ні, розчарую тебе, проте нічого веселого тут не буде. Так, вечірка з перевдяганнями, яку щороку влаштовує наша Синтія. Батьки ж пильнують буфет, щоб ніхто не хильнув, бува, чогось спиртного або не зазіхнув на десерт.　

— Зате вони завжди грають з нами в ду-у-уже веселі ігри, — спробувала я захистити батьків Синтії.　

— А ще вони єдині виходять танцювати.　

Я мимохіть зиркнула на Рафаеля і опустила очі: він скидався на свого брата як викапаний.　

— Правду кажучи, дуже дивно, що Син не запросила тебе власною персоною.　

— Чого ж, запросила, — зітхнув Рафаель. — Але я сказав, що цього дня про дещо домовився. Ненавиджу всілякі тематичні вечірки, на які гостей змушують вдягати костюми. Але якби я знав, що ви обидві там будете…　

Я було хотіла допомогти йому перев’язати краватку (щодо цього шкільні правила були суворі), та він знову поклав руку на талію Леслі й радісно мовив:　

— А ти розповіла Ґвендолін, що ми розгадали координати скарбу з вашого геокешингу[7]? Вона знайшла його?　

— Атож, — коротко кинула Леслі. Мені впало у вічі, що цього разу вона намагається відкараскатися від Рафаеля.　

— І яке ж нове завдання у вашій грі, Mignonne[8]?　

— Це, власне, зовсім не гра… — почала було я, але Леслі мене перебила:　

— Дуже шкода, Рафаелю, але ти виходиш з нашої гри, — відрубала вона.　

— Чому? Як на мене, це дуже несправедливо!　

Мені це теж здавалося несправедливим. Зрештою, не існувало жодної гри, з якої ми могли б вигнати бідолашного Рафаеля.　

— Леслі просто хотіла сказати, що…　

Леслі враз мене перебйла:　

— Так, життя частенько несправедливе, — зауважила вона геть байдужим тоном, на який тільки була здатна. — Подякуй за це своєму братові. Певно,