Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Я зітхнула.

— Наступного разу, коли він захоче щось сказати, пораджу написати мені листа.

Аппарат стиснув губи.

— Ти сьогодні якась неспокійна. Гадаю, додаткова година в архівах піде тобі на користь.

Сказав він це докірливо, наче я вередлива дитина, котра не лягла вчасно спати. Я нагадала собі про обіцянку відпустити мене до Чайника і витиснула з себе усмішку.

— Упевнена, ти маєш рацію.

«Відволікти, обеззброїти, знерухомити».

Повернувши до коридору, що мав привести нас до архівів, я озирнулася через плече. Зоя кинула солдата навзнак і закрутила його, як черепаху, ледаче виписуючи рукою кола в повітрі. Рубі розмовляла з Малом, широко всміхаючись і жадібно розглядаючи хлопця. Проте він дивився на мене. У примарному світлі печери його очі набули глибокого, спокійного відтінку синього, кольору, яким відсвічує саме серце полум’я.

Відвернувшись, я рушила за Аппаратом, пришвидшуючи крок і намагаючись приборкати свист у легенях. Я думала про усмішку Рубі, про її обпалену косу. Мила дівчина. Нормальна. Саме така потрібна Малові. Якщо він досі не зійшовся з кимось, незабаром це відбудеться. І одного дня я стану достатньо гарною людиною, аби порадіти за нього. Але не сьогодні.

***

Давида ми перехопили дорогою до архівів. Як завжди, він був саме втілення безладу: волосся стирчить у всі боки, рукави заляпані чорнилом. В одній руці він тримав склянку гарячого чаю, а з кишені виднівся бутерброд.

Його погляд метнувся від Аппарата до членів Священної Варти.

— Потрібно більше мазі? — поцікавився Творець.

Священник ледь помітно вигнув губи. Мазь була ліками, створеними Давидом для Жені. Разом з її власними зусиллями це трохи допомагало зцілити найгірші рубці, але рани від нічєвой ніколи не заліковувалися повністю.

— Санта-Аліна прийшла, щоб провести ранок у кабінеті, — з неабиякою урочистістю повідомив Аппарат.

Давид пересмикнувся — вийшло віддалено схоже на здвиг плечима — і пірнув у прохід.

— Але пізніше ти прийдеш до Чайника?

— Я через дві години відправлю за тобою вартових для супроводу, — кинув Аппарат. — Женя Сафіна чекатиме на тебе. — Він прикипів поглядом до мого виснаженого обличчя. — Переконайся, що вона уважніше ставитиметься до своєї роботи.

Він низько вклонився і зник у тунелі. Я роззирнулася приміщенням і глибоко пригнічено зітхнула. Архіви мали б стати тим місцем, у яке я закохаюся, наповненим ароматом чорнила на папері й ледь чутним поскрипуванням пера. Але це було лігво Священної Варти — тьмяний лабіринт арок і колон, вирізьблених із білого каменю. Одного разу мені майже вдалося побачити, як Давид розлютився, коли вперше опинився серед цих невеличких ніш із вигнутими стелями, подекуди вже обваленими; їхні стіни вкривали полиці з древніми книжками й рукописами — сторінки почорніли від цвілі, корінці вкрилися пухирями від вологи. У цих печерах було так вогко, що калюжі просочувалися крізь підлогу.

— Ви не можете… не можете зберігати щоденники Морозова тут! — майже закричав хлопець. — Це ж болото!

А зараз Давид цілісінькими днями й ночами пропадав в архівах, ретельно вивчаючи записи Морозова і шкрябаючи у власному щоденнику теорії та нариси. Як і більшість гриш, Творець вірив, що щоденники Морозова були знищені після появи Зморшки. Але Дарклінґ нізащо не дозволив би зникнути таким знанням. Він заховав їх, і попри те, що мені так і не вдалося витиснути зі священника щиру відповідь, я підозрювала, що Аппарат якось знайшов їх у Маленькому Палаці й поцупив, коли Дарклінґ мусив утекти з Равки.

Я гупнулася на ослінчик навпроти Давида. Він притягнув стіл і стілець до найсухішої з печер і загромадив одну з полиць додатковою олією для своїх ламп і травами та бальзамами, які використовував з метою створення мазі для Жені. Зазвичай він горбився над якоюсь формулою або майстрував щось і годинами не підводив погляду, однак сьогодні, схоже, не міг улаштуватися — возюкався з чорнилами і грався кишеньковим годинником, який виклав на стіл.

Я байдуже погортала один зі щоденників Морозова. Уже почала ненавидіти сам їхній вигляд: ні до чого не придатні, заплутані, а найсуттєвіше — неповні. Він описував свої гіпотези стосовно підсилювачів, те, як слідкував за оленем, свою дворічну подорож на борту китобійного судна в пошуках морського батога, свої теорії про жар-птицю і… і більше нічого. Або нам бракувало щоденників, або Морозов не дописав свою роботу.

Перспектива знайти птаха і скористатися ним була потужною. Але якщо його взагалі не існує і мені, можливо, знову доведеться стати до герцю з Дарклінґом без нього? Ця думка була надто жаскою, аби зупинятися на ній, тож я просто відганяла її подалі.

Я змусила себе перегорнути сторінки. Єдиним пристроєм для вимірювання часу був Давидів годинник. Я не знала, де хлопець його знайшов, як змусив працювати і чи відповідає показуваний ним час часові на поверхні, але витріщалася на його циферблат і мріяла, щоб хвилинна стрілка ворушилася швидше.

Члени Священної Варти приходили і йшли, весь час пильнуючи за мною або згинаючись над своїми текстами. Вони мали б трактувати рукописи, вивчати світ Святих, але я сумнівалася, що це основна мета їхньої роботи. Аппаратова шпигунська мережа розтяглася по всій Равці, і ці чоловіки вважали своїм покликанням підтримувати її, розшифровуючи повідомлення, збираючи інформацію та створюючи культ нової Святої. Складно було не порівнювати їх з моїми сонячними солдатами, здебільшого юними й неписьменними, без доступу до старих таємниць, які охороняли ці чоловіки.

Відчувши, що більше не знесу маячні Морозова, я засовалася на стільці, намагаючись розслабити м’язи спини. Потім витягла стару збірку, в якій здебільшого йшлося про молитви, та, як ви­явилося, описувалась одна з версій мученицької смерті Сан-Іллі.

У ній Ілля був каменярем, а сусідського хлопчика затоптав кінь — це було щось новеньке. Зазвичай хлопчика розрізало лезом плуга. Проте історія закінчувалася так само, як усні оповідки: Ілля повернув хлопчика з того світу, й на знак подяки за його труди селяни кинули Святого до річки, перев’язавши залізними ланцюгами. У деяких