Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— Гаразд, гаразд, — обірвав його Кіпс. — Ми зрозуміли, що зробити з небіжчика мумію — це можливо. А подробиці можна проминути.

— Знання подробиць нікому ще не заважало, — поправив окуляри Джордж.

— І все ж таки, — зазначив Локвуд, знову переступаючи через ланцюги, — я ніколи ще не бачив такої мумії...

— Локвуде, що ти робиш? — запитала я.

— Ніби померла тільки вчора, — провадив він, торкаючись пальцями обличчя небіжчиці.

— Не чіпай її!

— Локвуде!

— Зараз, зараз... — щось ніби цмокнуло, й з обличчя Маріси Фіттес облізла шкіра.

Голлі з переляку затулила собі долонею рота. Джордж засичав, мов розлючений кіт. Кіпс гарячково стиснув мені руку.

Локвуд позадкував. З його пальців, мов ганчірка, звисало обличчя літньої жінки.

— Погляньте, — усміхнувся він. — Це просто маска. Пластикова маска... А ще й оце... — він витяг другу руку з важким жмутком переплутаного сивого волосся.— Маска й перука. Підробка! Тут усе фальшиве... Заспокойтесь, усе гаразд!

Заспокоїтись, правду кажучи, ми ніяк не могли. Ми були приголомшені. Та вже за мить напруження змінилось полегшенням. Кіпс зареготав, Голлі захитала головою, досі тулячи долоню до рота, а я, з’ясувавши, що досі стискаю в затерплих пальцях каністру з магнієм, сховала її до кишеньки на своєму робочому поясі.

— Ти мене вразив, Локвуде, — нарешті сказала я. — Такої огидної витівки я від тебе не сподівалася. Здерти шкіру з обличчя небіжчиці!

— Що ж тут огидного? — Локвуд тим часом оглядав тіло. — Це ж маска, а не шкіра. І в труні лежить не тіло, а воскова лялька. Йдіть-но подивіться!

Переступивши через ланцюги, ми оточили труну. На червоній шовковій подушці спочивала воскова голова без перуки й маски. Вона була звичайного розміру, з ледве наміченим виступом носа й заглибинами очних ямок, та в усьому іншому залишалась грудкою жовтавого, вкритого пухирцями й патьоками воску.

— Шахрайство та й годі! — обурювався Джордж, нахилившись над труною. Він ще більше відгорнув полотно, оголивши абияк виліплені воскові груди й тоненькі, згорнуті поверх них рученята. — Воскова лялька натурального розміру! І вага, напевно, така, як слід, тож під час похорону ніхто ні про що й не здогадався. А маска — це на той випадок, якби комусь спало на думку зазирнути в труну...

— Отже, тут її немає, — підсумував Локвуд. — Увесь цей мавзолей — чистісінька підробка.

— Неймовірно! — сміявся далі Кіпс. Він простяг руку й потарабанив пальцями по воскових грудях ляльки. Долинув глухий неприємний звук. — Справді, лялька! А ми перелякались...

Мене теж навертало на сміх — хотілося розвіяти напруження цієї довгої ночі. Кожен з нас відчував це. Голлі витягла звідкілясь плитку шоколаду й поділила її між нами. З рюкзаків з’явились термоси з гарячою кавою. Ми притулилися спинами до труни.

— Треба буде повідомити всіх про цю підробку, — мовив Джордж.

— Мабуть, ще зарано, — заперечив Локвуд. — Не забувайте, що ми розкрили тільки половину таємниці. Тут Маріси немає. Де ж вона тоді?

— Череп це вже пояснив, — нагадала я.

Тук, тук... Кіпс за нашими спинами далі тарабанив по восковій ляльці.

— Підробка! — не вгавав він. — Про це не можна мовчати! Треба показати цю маску слідчим у ДЕПРІК. А далі привести сюди репортерів, — він потягся до плитки шоколаду. — Дякую, Голлі.

— Навряд чи хтось повірить нам, — зауважила Голлі, віддаючи Кіпсові останній шматочок плитки. — Пенелопа вже встигла купити половину тамтешніх слідчих.

— Але ж не всіх! Ось, наприклад, Барнс...

— Із Барнсом усе гаразд. Та що його слово значить нині в ДЕПРІК?

Тук, тук...

— Гаразд, облишмо все це до ранку, — сказав нарешті Локвуд. — А зараз краще подумаймо, як нам вибратись надвір до наступної зміни варти біля мавзолею.

Тук, тук, туки-тук...

— Годі вже тарабанити, Квіле, — сказала я. — Набридло.

— Я давно вже не тарабаню, — здивувався Кіпс. — Тихенько стою собі, їм шоколад — так само, як ви...

Ми всі подивились на Кіпса, що досі стояв біля труни. Він підняв обидві руки й показав нам. Стукіт тим часом не вгавав. Ми перезирнулись, проковтнули рештки шоколаду й поглянули назад.

Із труни щось тяглось, упиралось у її край, видаючи той самий стукіт. То була воскова рука, що гарячково тремтіла — і разом з нею тремтіла вся штучна фігура, — а з глибини труни вже здіймались у повітря хвилі каламутного Примарного Туману.

3

Якихось десять хвилин тому все було гаразд. І навіть п’ять хвилин тому все було чудово. Ми залишались напоготові й ладні були зустріти будь-який привид п’ятьма одночасними ударами рапір. Так само ми спочатку поводились і біля труни — один на мить наближається до неї, решта четверо стежать. А потім, побачивши в труні воскову ляльку, ми неприпустимо розслабились. Ми втратили пильність, розосередили увагу. І цим порушили три головні правила агента під час розслідування: по-перше, припинили використовувати свої Таланти; по-друге, зайшли за ланцюги; по-третє, обернулися до труни спинами. Таких помилок не роблять навіть семилітки з Нічної Варти. Страшних, фатальних помилок!

Ми зрозуміли це, коли побачили, як ворушиться воскова лялька й напливають хвилі Примарного Туману. Ми заціпеніли. Наш мозок оцінив становище з затримкою на одну-єдину секунду, й цієї секунди нам вистачило, щоб утратити контроль над ситуацією.

Туман був такий густий, що, здавалося, геть заповнював усю труну. Серед нього совалась, поволі піднімаючись, жовта воскова постать. Вона вчепилась пальцями в край труни, й щось сухо затріскотіло—то обсипався віск. Тепер уже лялька не лежала, а сиділа.

— Назад! Назад! — почули ми Локвудів крик.

Ми враз відскочили від гранітного постамента з труною. Проте паніка, що огорнула нас, тільки дужчала, а це завжди призводить до нових помилок. Ситуацію опанував тільки Локвуд — він уже летів у повітрі, просто в стрибку витягаючи з-за пояса каністру з магнієм. Легенько приземлившись із зовнішнього боку ланцюгів, він підняв правицю з каністрою. А що ж ми, тобто всі інші? Нам, на жаль, велося важче. Ми просто позадкували — рачки, спиною до ланцюгів. Кіпс загубив свічку. Я, щоб не розірвати залізного кола, вигнула по-котячому спину й перекотилась через