Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Цю незвичайну книгу порекомендував йому М.

— Цей чолов’яга знає, про що пише, — казав М. —

І не забувайте: він описав те, що справді відбувалося на Гаїті в 1950 році. До того ж це не якась середньовічна маячня про чорну магію: таке там практикують щодня.

Бонд знайшов розділ про Гаїті.

«Наступним кроком, — читав Бонд, — є викликання злих духів, що населяють пантеон вуду: таких, як Дон Педро, Кітта, Мондонґе, Бакалу і Зандор — з метою комусь нашкодити. Шаманство має конголезьке походження і добре спрацьовує, коли треба перетворити людей на зомбі, а надалі використовувати як рабів; наслати пристріт або знищити ворога. Ефект від такого чаклування лише посилюється, якщо скористатися фотографією майбутньої жертви, представити її у вигляді мініатюрної труни або жаби, а також доповнити певною дозою отрути. Отець Косме розводився про забобони стосовно людей, котрі здатні перетворюватися на зміїв; про перевертнів — так званих «вовків-овець» — які літають уночі, набираючи подоби кажанів-вампірів та висмоктуючи кров із немовлят; про людей, спроможних зменшуватися до мікроскопічних розмірів і перекочуватися землею, мов калабаси — плоди гарбуза-горлянки. Але набагато страшнішими видавалися містично-злочинні секти із жахними назвами — так звані «Макандисти», найменовані на честь сумнозвісної кампанії з отруєння відомого гаїтянського героя шамана; «Забопи» — вони ж за сумісництвом і розбійники та грабіжники. А ще ж були «Мазанкси», «Капореляти», «Влінбіндінґви»... Усі вони, стверджував автор, — вельми втаємничені секти, боги котрих вимагали пожертвами не півня, голуба, цапа, собаку чи свиню — як у звичних ритуалах вуду, а так званого безрогого цапа. Такий цап, без сумніву, уособлював людську істоту...»

Бонд гортав сторінки, час од часу зачитуючи якийсь абзац, щоби скласти враження про темну релігію та її жахливі ритуали.

«...Повільно, з безладу, диму та оглушливого гуркоту барабанів, котрі на мить стирали з пам’яті все, крім того, що відбувалося довкруж, окремі деталі поступово почали набирати обрисів цілісної картини.

Вперед-назад, дуже повільно, рухалися в танці люди, і з кожним кроком їхні підборіддя дедалі більше висувались уперед, сідниці смикались, а плечі здригалися в такт пришвидшеному темпові. Очі напівзаплющені, з губ раз по раз зривалися незрозумілі слова — монотонний мотив однієї й тієї ж мелодії, який щоразу повторювався на півоктави нижче. Аж ось при зміні ритму тілá їхні випросталися, руки здійнялися, очі закотилися, дико обертаючись...

Там, де натовп рідшав, помітно було халупу, ненабагато більшу за собачу буду: «Острівець Зомбі». Світло ліхтарика вихопило чорний хрест посередині; якісь ганчірки, ланцюг, кайдани і батоги — підручні засоби, що їх використовували у церемоніях, пов’язаних із Геде21, котрі гаїтянські етнографи пов’язують із аналогічними ритуалами омолодження бога Осіріса22, згадуваного в «Книзі мертвих»23. Палало багаття, в якому стояли дві перехрещені шаблі та величезні щипці з розпеченими до червоного кінцями: це був так званий Вогонь Марієтти — недоброї богині, злого втілення м’якої та охочої до любові Мадам Ерзулії Фреди Дагомін, богині кохання.

Позаду вогнища, у кам’яній заглибині, стояв великий чорний дерев’яний хрест. На ньому, ближче до вершини, був намальований білою фарбою череп. На поперечину натягнені рукави потріпаного халата. Увінчував хрест засалений капелюх-котелок, крізь прорваний верх якого проглядав кінчик хреста. Цей тотем, неодмінний атрибут будь-якого ритуального дійства, не був, однак, пародією на центральний епізод християнської релігії, а лише зображав Бога кладовищ та Головнокомандувача Легіону Мертвих — Барона Самеді. Володарювання всемогутнього Барона починається там, де закінчується життя. Він і Цербер, і Харон; і Еак, Радамант та Плутон...

Барабани сповільнили ритм, і в центр кола вийшов, пританцьовуючи, Хаунгенікон, тримаючи в руках чашу з окропом, із якої виривалися блакитно-жовтаві язички полум’я. Він у танку обійшов колону і тричі пролив палаючу рідину на землю. Тепер його хода стала непевною. Похитнувшись і майже падаючи горілиць — з усіма ознаками безтями своїх попередників, — він вилив на землю увесь вміст чаші. Руки хоунсі, тобто навернених, підхопили його, зняли з нього сандалі й закотили холоші штанів. Пов’язка, що спала йому з голови, відкрила голий юний череп із пушком. Інші хоунсі стали на коліна, занурюючи кисті у вогненне багно й обтираючи ним руки, плечі та обличчя. Зненацька настирливо задзеленчали бубонці Хунгана та забряжчав асон24; і молодого жерця полишили самого. Він зробив спробу звестися на ноги, хитаючись і безуспішно намагаючись вчепитися за колону, безпорадно борсаючись, і врешті знову сповз на землю поміж барабанами. Очі його заплющились, обличчя спотворила гримаса, щелепа відвисла. Потім він, немовби від сильного удару невидимого кулака, повалився на землю і лежав так. Голова його відкинулася назад, на лиці читалася мука, а жили на плечах та шиї здулися й набрякли, мов коріння старого дерева. Рукою він схопився за передпліччя іншої — неначе хотів вирвати її разом із плечем; усе тіло його, з якого рясно струменів піт, тремтіло й здригалося, наче у сплячого пса. Й хоча очі його були тепер широко розплющені, виднілися лише білки — бо зіниці цілком заховалися за повіками. На губах з’явилася піна...

Тепер уже Хунган, повільно підтанцьовуючи й загрозливо помахуючи шаблею, вийшов з-за вогнища, раз по раз підкидаючи зброю в повітря і ловлячи її за ефес. За кілька хвилин він уже тримав її за тупий кінець леза. Танцювальним кроком наближаючись до Хунгана, Хаунгенікон простягнув руку і перехопив шаблю. Жрець відступив, а юнак, крутячись та обертаючись, просувався вперед тунелем із людей. Коло глядачів розступалося, коли він рухався вперед, змахуючи шаблею у них над головами зі звірячим вищиром, що надавав його обличчю мандрила ще лютішого виразу. На кілька хвилин людський тунель охопив цілковитий та непідробний жах. Спів перейшов у суцільне завивання, і барабанщики, розгойдуючись та несамовито й швидко б’ючи в тамтами, немовби розчинились у цьому пекельному шумі.

Відкинувши голову назад, новонавернений встромив лезо собі в живіт. Ноги його підкосились, голова хитнулась уперед і впала на груди...»

Почувся стукіт у двері, й офіціант вніс у номер сніданок. Бонд був радий відкласти жахливий опис і знову повернутися в дійсність. Однак йому знадобилося ще кілька хвилин, щоб відійти від тієї важкої атмосфери страху та окультизму, в яку він занурився, читаючи текст.

Разом зі сніданком йому принесли ще один великий квадратний пакет — у дорогому обгортковому папері, й Бонд попросив офіціанта залишити його на буфеті. Певно, Лейтер згадав щось ще, подумав Бонд. Він із задоволенням з’їв сніданок. Жуючи, час від часу визирав у вікно, розмірковуючи над щойно прочитаним.

І лише допивши останній ковток кави й запаливши першу за день сигарету, вловив у кімнаті позаду себе легенький шум.

Це було приглушене, ледь чутне цокання — неквапне, металічне.... І звучало воно з