Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

явно спрацювало. Папір, цукерниця і перо просто зникли — безшелесно і безслідно. Зникли також і майже всі липкі патьоки зі столу дідуся Вільяма. «Книга палімпсеста» з гучним ляскотом закрилася. Чарліна відступила, обтріпуючи з рук крихти. Вона почувалася досить-таки виснаженою і трохи розчарованою. 

— Зате тепер я мала би змогти полетіти, — заспокоїла вона сама себе. — Треба тільки придумати, де найкраще це випробувати. 

Відповідь здавалася очевидною. Чарліна вийшла з кабінету і пішла в кінець коридору — до гостинно відчиненого вікна, яке виходило на спадистий зелений луг. Підвіконня було низьке і широке, немовби запрошувало на нього вилізти. Кілька секунд — і Чарліна вже стояла на лузі під променями вечірнього сонця, вдихаючи холодне і свіже гірське повітря. 

Звідси, з високих гір, перед нею відкривалася майже вся Верхня Норландія, сизувата у вечірньому світлі. З протилежного боку височіли жовтогарячі від призахідного сонця й оманливо близькі засніжені вершини, що відділяли її країну від Чужокрайнії, Білогорії та різних далеких земель. Над іншими вершинами, дещо збоку, лиховісно збиралися великі темно-сірі й криваво-червоні хмари. Скоро мав початися дощ — часте явище у Верхній Норландії, однак наразі було тепло і спокійно. Трохи віддалік, за скелями, на лузі паслися овечки, а ще звідкись до Чарліни долинало мукання і дзенькіт дзвіночків. Подивившись у той бік, вона з неабияким здивуванням виявила, що корови пасуться на лужку вище від неї — і що ніде нема ані сліду ні дому дідуся Вільяма, ні вікна, з якого вона вилізла мить тому. 

Проте Чарліна не стала аж надто цим непокоїтися. Їй ніколи раніше не доводилося бувати в горах, і тепер вона була вражена, наскільки тут гарно. Трава, на якій вона стояла, здавалася значно зеленішою, ніж та, до якої Чарліна звикла в місті. Від трави здіймався різкий свіжий запах. Придивившись, Чарліна побачила, що цей запах лине з тисяч дрібненьких витончених квіточок, які ховалися серед трави. 

— Дідусю Вільяме, який же ти щасливий! — вигукнула вона. — Як це гарно — мати таку красу відразу біля свого кабінету! 

Якийсь час вона блаженно ходила лугом, ухиляючись від працьовитих бджіл, і збирала букет, до якого мали увійти по одній квітці кожного виду. Вона зірвала яскраво-червоний тюльпанчик, ще один, але білий, зірчасту золотисту квіточку, малесеньку блідо-жовту примулу, рожево-ліловий дзвіночок, синеньку чашоподібну квітку, оранжеву орхідею, а також по квіточці з рясних рожевих, білих і жовтих кущиків. Однак найбільше їй сподобалися дрібненькі блакитні сурмочки — такої пронизливої блакиті, якої Чарліна раніше навіть не могла собі уявити. Вона подумала, що це, можливо, тирлич, і зірвала їх трохи більше: адже вони були такі маленькі, такі прекрасні, а крім того — такі блакитні. Весь цей час вона йшла униз по схилу: скидалося на те, що там був невеликий обривчик. З нього можна було зіскочити і перевірити, чи завдяки заклинанню вона справді зможе літати. 

Дійшовши до кручі, Чарліна виявила, що назбирала більше квітів, ніж здатна нести. Тому шість нових видів, які росли над самісіньким кам’янистим краєм, довелося залишити в спокої. Та вже наступної миті Чарліна геть забула про квіти і витріщила очі. 

Луг справді закінчувався урвищем десь на середині висоти гори. Далеко внизу, біля тоненької ниточки дороги, виднівся будиночок дідуся Вільяма, подібний до маленької сірої коробочки на яскравій зеленій плямі саду. Звідси було видно й інші будинки, так само далекі, розкидані при дорозі; вогні в їхніх вікнах здавалися жовтогарячими іскорками. Вони лежали так далеко внизу, що Чарліна стривожено ковтнула повітря, піджилки легенько затремтіли… 

— Певно, я поки що не стану вправлятися в літанні, — пробурмотіла вона. 

«Але як же мені тоді звідси спуститися?» — стиха поцікавився внутрішній голос. 

«Давай зараз про це не думати, — твердо відповів інший внутрішній голос. — Просто насолоджуйся краєвидом». 

Як-не-як, а звідси було видно мало не всю Верхню Норландію. За будиночком дідуся Вільяма долина звужувалася у зелену сідловину з білими смугами водоспадів і перевалом, дорога через який провадила в Білогорію. З протилежного боку, за горою, на якій розкинувся цей луг, нитка дороги сходилася з набагато більш звивистою ниткою ріки, і вони разом пірнали поміж дахи, дзвіниці та вежі Верхньонорландська. Там уже також почали займатися вогні, але Чарліна досі бачила лагідний блиск славнозвісного золотого даху Королівського особняка, над яким майорів прапор; їй навіть здалося, що вона може розрізнити за цим особняком будинок своїх батьків. Це було не так уже й далеко. Чарліна здивовано відзначила, що дідусь Вільям насправді мешкав одразу ж за околицею міста. 

За містом розкинулася долина. Там було світліше, бо туди не сягала тінь від гір, і жовтогарячі язички вогників розпливалися в далекому півмороку. Чарліна бачила довжелезну масивну брилу Кастель-Жоє — Замку Радості, де мешкав кронпринц, а також іще один замок, про який вона нічого не знала. Цей другий замок був високий і темний, а з однієї з його веж виривалися клуби диму. За ним у синій імлі губилася земля з безліччю ферм, сіл, фабрик, заводів — серце країни. Ще далі, вже зовсім туманно і невиразно, виднілося море. 

«Ми не така вже й велика країна, правда?» — подумала вона. 

Однак цю думку перервало різке дзижчання з квіткового букета в її руках. Чарліна піднесла букет ближче до очей, щоби глянути, що ж це дзижчить. Тут, на гірському лузі, сонце світило ще досить яскраво, відтак вона помітила, що одна з блакитних сурмоподібних квіток, про які Чарліна подумала, що це тирлич, здригається й вібрує у такт дзижчанню. Мабуть, до букета випадково потрапила квітка з бджолою. Чарліна опустила жмуток квітів і струснула ним. Просто біля її ноги на траву із дзумінням упало щось багряне. Воно було не схоже на бджолу, до того ж не полетіло геть, як зробила би бджола, а сіло на траві й заповзялося гудіти. І чим довше воно гуділо, тим помітніше збільшувалося. Чарліна нервово відступила вбік, опинившись на краю провалля. Зараз це щось було вже більше за Приблуду — і далі росло. 

«Чомусь воно мені не подобається, — подумала вона. — Що це?» 

Не встигла Чарліна поворухнутися — чи навіть продовжити думку — як створіння стало вже вдвічі більшим за людський зріст. Воно було темно-багряне і схоже на людину, але це не була людина. На спині створіння мало прозорі багряні крильця, які оберталися і дзижчали, а його лице… Чарліна відвела погляд. Обличчя створіння було лицем комахи, з жувальцями, вусиками, антенами і вибалушеними очима, кожне з яких складалося щонайменше з шістнадцяти менших очей. 

— О небеса! — вражено прошепотіла Чарліна. — Гадаю, ця штука — один з отих лабоків! 

— Я — єдиний і неповторний лабок, — заявило створіння. Його голос був сумішшю дзуміння і гарчання. — Я лабок, і ця земля належить мені. 

Чарліні доводилося чути про лабоків. У школі пошепки перемовлялися про лабоків, і чутки ці були малоприємні. При зустрічі з лабоком, подейкували, єдиний порятунок — бути вкрай чемним і постаратися ушитися, щоби лабок тебе не вжалив і не зжер. 

— Прошу вибачення, — сказала Чарліна. — Я не знала, що зайшла на ваші землі. 

— Ти заходиш на мої землі, куди б не подалася, — прогарчав лабок. — Усі землі, які ти бачиш, — мої! 

— Що? Вся Верхня Норландія? — перепитала Чарліна. — Не кажіть дурниць! 

— Я ніколи не кажу дурниць, — промовило створіння. — Усе моє. І ти — моя. 

Тріпочучи крильцями,