Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

— Уже дуже скоро я заявлю свої права володіння на все, але спершу я заявляю свої права на тебе. 

Створіння зробило великий різкий крок до Чарліни. Воно витягнуло руки. З-під того, що виглядало як лице, вистромилося зазубрене жало. Чарліна заверещала, ухилилася — і покотилася схилом урвища, приминаючи квіти. 

Розділ четвертий, 

у якому з’являються Ролло та Пітер, а з Приблудою стається загадкова зміна 

Чарліна почула, як лабок видав дзизкучий вигук люті, який вона не дуже добре розібрала, бо в вухах свистів вітер, таким швидким було її падіння. Повз обличчя Чарліни промайнув край урвища. Вона не переставала кричати. 

— Ител, ИТЕЛ! — верещала вона. — О, заради всього святого! Ител! Я ж вимовила заклинання польоту. Чому воно не спрацьовує? 

Воно спрацювало. Чарліна збагнула це в мить, коли стрімкий рух каменів перед її обличчям сповільнився, а відтак зупинився. На якийсь час вона зависла в повітрі, похитуючись над гострими кам’яними виступами скель на дні прірви. 

«Певно, я вже мертва», — подумала вона. А тоді промовила: 

— Та це просто смішно! 

Відчайдушно смикаючи руками та ногами на всі боки, вона врешті-решт зуміла якось розвернутися. Тепер перед нею мрів у сутінках будинок дідуся Вільяма — досить далеко внизу і не менш як за чверть милі вбік. 

— Витати в повітрі — це чудово, — сказала Чарліна, — але як же мені переміщатися? 

Тут вона пригадала, що лабок має крила і в цю мить, певно, вже летить до неї з вершини урвища. Чарліна несподівано для себе виявила, що щосили відштовхується ногами — і помітно просувається в напрямку дому дідуся Вільяма. Вона перелетіла над дахом та перетнула садок перед будинком, і аж там дія заклинання вичахла. Чарліна ще встигла сіпнутися вбік, щоб опинитися над доріжкою, а тоді впала з глухим стуком. Дівчинка приземлилася на охайній доріжці з плиток нерегулярної форми. Її трясло. 

«Нарешті я в безпеці!» — подумала вона. Чарліні чомусь здавалося, що в межах обійстя дідуся Вільяма їй абсолютно нічого не загрожує. Вона це відчувала. 

Посидівши трохи на доріжці, дівчинка проговорила: 

— Ох, що за день! Подумати тільки, адже все, що я просила, — це добра книга і трохи спокою, щоб її почитати… Ця мені тітонька Семпронія! 

Кущі за її спиною зашаруділи. Чарліна сахнулася і мало не заверещала знову, коли гортензії розхилилися і з-за них на доріжку виплигнув блакитний чоловічок. 

— Це ти тут тепер усім керуєш? — вимогливо запитав він тоненьким хрипкавим голоском. 

Навіть у присмерковому світлі було виразно видно, що цей чоловічок явно блакитний, а не багряний, і що в нього немає крил. Його лице було посічене зморшками, причому більшу частину обличчя займав величезний ніс, але це не було комашине обличчя. Чарлінина паніка розвіялася. 

— Ти хто? — запитала вона. 

— Кобольд, звичайно, — сказав чоловічок. — Верхня Норландія — країна кобольдів. Я тут займаюся садом. 

— Уночі? — здивувалася Чарліна. 

— Ми, кобольди, переважно виходимо ночами, — сказав блакитний чоловічок. — Ще раз запитую — ти тут усім керуєш? 

— Ну, — знітилася Чарліна, — здається. 

— Я так і думав, — вдоволено сказав кобольд. — Я бачив, як чарівника понесли Високі. То що, ти хочеш, щоб усі ці гортензії позрізати, так? 

— Чого б це? — здивувалася Чарліна. 

— Я люблю зрізати всякі рослини, — пояснив кобольд. — Це найбільше задоволення в роботі садівника. 

Чарліна, яка ніколи в житті не думала про садівництво, замислилася. 

— Ні, — сказала вона. — Якби дідусь Вільям не любив гортензії, він би їх тут не садив. Невдовзі він повернеться, і якщо не застане тут гортензій, то може розсердитися. Чому б тобі не зайнятися своєю звичайною щонічною роботою і не почекати на його розпорядження після повернення? 

— Ой, та зрозуміло, що він не погодиться, — понуро сказав кобольд. — Він псує мені все задоволення, цей ваш чаклун. То що — звичайна плата? 

— А яка твоя звичайна плата? — поцікавилася Чарліна. 

— Я візьму глечик золота і дюжину свіжих яєць, — поспішно відповів кобольд. 

На щастя, тут же з повітря озвався голос дідуся Вільяма: 

— Я плачу Ролло пінту молока щоночі, вона доставляється в чарівний спосіб. Тобі нема про що турбуватися. 

Кобольд розчаровано сплюнув на доріжку: 

— А що я казав? Псує все задоволення. І я небагато напрацюю, якщо ти всю ніч тут так сидітимеш. 

Чарліна з гідністю промовила: 

— Я просто відпочивала. Вже йду. 

Вона підвелася, відчувши несподівану важкість у тілі, не кажучи вже про слабкість у колінах, і попленталася доріжкою до парадних дверей. 

«Вони замкнені, — подумала вона. — Ну й дурний же я матиму вигляд, коли не зможу дістатися всередину». 

Не встигла вона підійти до дверей, як ті відчинилися, випустивши яскраве світло. Услід за світлом вискочив Приблуда, маленький песик весело дзявкав і метляв хвостиком, радий бачити Чарліну. Дівчинка дуже втішилася, що знову вдома і що їй раді, підхопила Приблуду і занесла його в дім. Песик тим часом вивернувся й примудрився лизнути Чарліну в підборіддя. 

У домі з’ясувалося, що світло чарівним чином пересувається вслід за нею. 

— Це добре, — вголос сказала Чарліна, — значить, мені не треба шукати свічок. 

Проте її гризла інша думка: «Я залишила те вікно відчиненим — через нього в будинок міг пробратися лабок!». Вона покинула Приблуду на підлозі в кухні й повернула у двері наліво. Тепер світло спалахнуло в коридорі та побігло за Чарліною до вікна, яке вона поквапливо закрила. На жаль, через це світло луг за вікном був зовсім темний, і скільки Чарліна не вдивлялася в морок за склом, ніяк не могла розгледіти, є там лабок чи ні. Вона заспокоювала себе думкою, що коли була на лузі, то не бачила цього вікна, — а проте виявила, що досі дрижить. 

Наступним відкриттям стало те, що вона не може перестати дрижати. Вона дрижала всю дорогу назад до кухні, дрижала, коли на пару з Приблудою їла пиріг зі свининою, і почала дрижати ще сильніше, коли побачила, що калюжка чаю на підлозі затекла під стіл, від чого черевце Приблуди стало мокрим і сіро-бурим. Як тільки Приблуда притулявся до неї, на ній лишалися липкі чайні сліди. Врешті-решт Чарліна скинула блузку, яка й так була розстібнута, бо на ній бракувало ґудзиків, і витерла нею калюжу. Звісно, після цього всього дрижання Чарліни посилилося. Тоді вона принесла собі теплу вовняну кофтину, яку запакувала у торбу пані Бейкер, і добряче закуталася, але дрож не припинився. Почався дощ, на який збиралося ще за дня. Він гамселив у вікно і барабанив у комині кухонного вогнища, тож Чарліна задрижала ще сильніше. Вона припускала, що насправді це все — через шок, та все ж відчувала: її почало морозити. 

— О! — крикнула вона. — Як тут запалити вогонь, дідусю Вільяме? 

— Думаю, я залишив заклинання на місці, — відповів з повітря ввічливий голос. — Просто кинь на решітку кухонного вогнища що-небудь займисте і скажи вголос: «Вогонь, спалахни», — тоді матимеш вогонь. 

Чарліна роззирнулася за чимось, що можна було би спалити. Поруч на столі стояла торба, але в ній залишався ще один пиріг зі свининою і яблучний пляцок, до того ж це була гарна торба, з квіточками, які вишила сама пані Бейкер. Звичайно, у кабінеті дідуся Вільяма можна б узяти папір, але це б довелося встати й піти туди. Біля мийки стояли