Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

— Спробую. — Ведуча одним ковтком випорожнила свою склянку. — Це останнє віскі?

— Ще є, — запевнив Антон. — Для експертного пулу нам нічого не шкода.

Він витягнув із торби чергову пляшку.

— А ви запаслися. Передбачливі хлопчики.

— Уже як порушувати, то порушувати, — кивнув режисер. — У тебе було багато дівчат?

— Менше, ніж чоловіків.

— Менше за дві сотні? — Антон наповнив три склянки ледь не по вінця.

— А казав «жодного негативу». — Ведуча гмикнула й піднесла склянку, виголошуючи тост: — Ну що, адміни, за Лесбос!

Допивши до дна, Антон спрямував на ведучу «таранний погляд».

— От ти би повелася на Христину?

— Хороше питання, — підтримав шефа Назар.

— У Христини цікава харизма, — всміхнулася ведуча. — Навіть ні, не харизма. Енергетика. Я, коли дивлюся на неї, згадую Крістанну Локен із другого «Термінатора».

— Ти чув? — стрепенувся адміністратор. — Таньці подобається доісторична попса!

— Мені подобаються добре зроблені фільми.

— Рвеш шаблони.

— Ніч прозрінь для п’яних...

— Не кажи цього слова, — верескнув Назар.

— Ти зрозумів, — кивнула ведуча й продовжила, дивлячись на Антона: — У Христини красиве тіло, виразні очі. Вона досить пластична, ще на кастингу всі це відмітили. Я думаю, ні, не думаю, скоріше впевнена: вона в ліжку — бомба.

— Можна детальніше про впевненість? — Антон не відводив погляду.

— Як би це тобі пояснити... Коли ти поряд із нею, гам такі вібрації... Я була на кастингу, коли їй запропонували роздягнутися... — Ведуча підвелася, підійшла до Антона, оперлася на його крісло. — А ще вона чудово співає. У неї сильний, добре поставлений голос. Не спи!

Вона поставила перед Антоном склянку.

— Пішла жара, — прокоментував Назар.

— До речі, Міла також... — Ведуча нахилилася до Антонового вуха. — Та ще лярвочка.

— Детальніше.

— Коли ти бачиш її на вулиці, ніколи не скажеш, що вона стриптизерка. Косить під ботанку. Подає себе в ексклюзиві. Дуже стильна. — Ведуча випила, повернулася на місце, закинула ногу на ногу. — Між іншим, тіло в неї розроблене, як у балерини, там все о’кей. Просто все о’кей. Кожний м’яз як в анатомічному атласі. І така шкіра... — Вона закотила очі.

— Ти бачила її тіло?

— Звісно. У душовій.

— І там все о’кей, — констатував Антон.

— Тобі обломилося.

— А тобі?

— Брехати не буду. — Ведуча допила до денця, розчепила верхній ґудзик на блузці. — Я б не відмовилася.

— А зі мною? — поцікавився Назар.

— Що?

— Не відмовилася б?

— Із тобою... — Ведуча зміряла адміністратора поглядом.

— Я дозволяю, — сказав Антон.

— Ти такий добрий сьогодні. — Ведуча скривила губи. — Добрий Антон Вікторович.

— Так.

— Невже через ту сучку?

— Так.

— Bay.

— Так.

— Подвійний штраф, — сказала ведуча. — Із кожного.

— Без проблем. — Назар потягнувся до внутрішньої кишені.

— Без проблем. — Антон поклав долари під пляшку.

— Як же я вас ненавиджу, хлопчики...

5

Довгу залу з кутовою естрадою, що була спроєктована під ресторан, знімальна група перетворила на звалище, куди зносили використане та зламане обладнання. На кожній другій нараді Назар нагадував, що треба нарешті або звільнити це приміщення, або почати за нього платити. Бо орендодавці, казав він, уже геть задовбали йому мозок. Його слухали з розумінням, одностайно кивали, Антон нотував у блокноті, казав: «До кінця тижня ми це вирішимо».

Але все знову забувалося.

Між собою техніки називали захаращену залу «каптьоркою» і розповідали один одному про те, що перетрахали там усіх учасниць ревнивого шоу. Більшість цих історій були, звичайно, вигаданими. Але ті, кому доводилося за якоюсь потребою заходити до «каптьорки» і зазирати до її найтемніших кутків, час від часу натикалися там на старі матраци, пледи та ковдри. Іноді скручені, а іноді й розстелені. Гімар божився, що під одним із тих пледів він знайшов цілий комплект дорогої червоної білизни, геть подертої.

«Наче дикі коти шматували», — казав технікам і гримерам відповідальний робітник сцени.

І багатозначно мружив очі.

Того вечора, коли Антон із Назаром улаштували в монтажній whiskey party, до одного з найтемніших альковів каптьорки забралися дві молоді жінки. Тут, між високим стелажем і пірамідою порожніх ящиків, вони зручно влаштувалися на рулонах синтепону, запалили ароматичну свічку, поставили на підлогу пляшку вермуту та порожню банку з-під розчинної кави. Мовчки, передаючи одна одній, викурили довгу сигарілуз пластмасовим мундштуком.

— Я тобі вдячна, — сказала Христина.

Вона відпила. Просто з пляшки. І передала її Мілі.

— За що?

— Якби ти не погодилася...

— Я ж погодилася не для того, щоби тебе підтримати. — Міла приклала скло до губ; здалося, що вона вагається — пити чи не пити, але за мить дівчина закинула голову й одним рішучим ковтком залила в себе ледь не чверть пляшки. Облизавши губи, Міла додала: — Отже, мала, нема за що дякувати.

— А чому ж ти тоді погодилася?

— Дурне питання.

— Не розумію.

— А треба?

— Я тобі подобаюся? — Язик Христини повільно пройшовся від одного кутика губ до іншого.

Міла всміхнулася.

Відсторонено. Із космічної відстані.

— Я, бля, туплю, вибач. — Христина потягнулася за пляшкою.

— Не вибачайся. — Міла перехопила руку дівчини, подивилася їй в очі. — Ніколи не вибачайся, чуєш?

— Ти...

— Одні діють, щоби бути такими, як усі, а інші — бути не такими, як усі. Я — інша.

— Я теж.

Христина пересіла ближче до Міли й потягнулася губами до її обличчя. Та не опиралася. Дівчата злилися в довгому поцілунку.

Відірвавшись від губ Міли, Христина прошепотіла:

— У тебе були дівчата?

— Були.

— Гарні?

— Дорослі.

— Мамочки?

— Секс — як та срана школа. — Міла розщепнула блузку, зняла, взяла руку дівчини і поклала її долоню собі на груди. — Є учні, є вчителі.

— А завучі?

— І завучі, і директор. — Тіло Міли ледь здригнулося.

У Христини були холодні долоні.

— Вони ставили тобі дванадцятки? — Її пальці торкнулися Мілиного соска.

— Вони улітали на рожеві планети.

— Рожеві планети... — Пальці Христини помандрували нижче. — А я все по землі повзаю.

— Поки ще.