Читати книгу - "Тоді я був просто Ульф"

Однак Аґнета схопила мене за руку.

— Пусте, — мовила вона. — Може, не будемо танцювати? Що б ти хотів робити?

Її обличчя було так близько, що світлі коси мало не зайнялися від моїх розпашілих щік. Я зітхнув. А тоді подивився їй просто в сапфірові очі.

— Може, підемо в гараж? — прошепотів я.

— Ну, а що ми там робитимемо? — спитала вона.

— Постріляємо з пневматичної гвинтівки Б’єрне, — відповів я.

Коли ми проходили повз Ларсена, той озирнувся:

— Куди це ви? — прохрипів він.

— Сходимо на хвильку в підвал, — відповіла Аґнета.

* * *

У гаражі тато Б’єрне саме витирав клаптиком замші поворотну фару.

— Тут так спокійно й затишно, — сказав він, переклавши сигару в другий кутик рота. — Ви також не танцюєте?

— Нам закортіло трохи постріляти, — відповів я.

— Тоді я викочу автомобіль надвір, — мовив він.

Потім ми всі втрьох стріляли. Б’єрне і я завжди стріляли по картинках, вирізаних із щотижневого часопису його мами. Але цього вечора ми стріляли по мішені, що висіла на дошці на стіні. І Аґнета щоразу вигравала, бо я був настільки щасливий, що не міг влучити, до того ж тато Б’єрне весь час димів мені в очі.

— Ну от, мені вже треба йти грати в рибний ставок,[8] — пожалівся він, як почув мамин крик. — Ідете зі мною?

Та ми лишилися. Ми лишилися самі.

— Красива краватка, — сказала вона.

— Може, посидимо в автомобілі? — спитав я.

Ми вийшли надвір і сіли в автомобіль. Я вмостився за кермо, а Аґнета сіла поруч. Від вечірнього сонця небо почервоніло. Я двічі вдав, ніби перемикаю швидкості і натискаю на педаль газу внизу. Крізь опущене бічне вікно до нас долинали звуки «Loveletters in the Sand».[9]

— Куди б ти хотів поїхати? — спитала вона.

Я відкинувся на сидінні назад, заплющив очі і відчув приємний запах її кіс і давно вигаслої сигари.

— Геть зі Стуреб’ю, — на свій великий подив промимрив я. — Просто світ за очі, туди, де щось стається.

— Я з тобою, — мовила Аґнета.

Потім вона схопила мене за краватку й притягнула моє обличчя до свого. Її губи доторкнулися до моїх. Вони мали смак губної помади і невідомих пригод. А коли я знов розплющив очі, то побачив, як у передньому вікні замелькав той світ — Седертельє, Нінесгамн і Брідлінґтон.

Прощай, Стуреб’ю!

Восени 1958 мені виповнилося тринадцять, і я вже неабияк умів брехати.

Наприкінці перерви я схилив голову над своєю останньою контрольною з математики, де стояла незадовільна оцінка. Власне, це треба було показати вдома, щоб мама або тато поставили свій підпис. Та я, як завжди, і бровою на це не повів.

Від такої правди моїх батьків схопить колька в животі.

Вони хотіли, щоб я гарно вчився. Погані оцінки їх засмучували і змушували думати бозна-що. Якби я показав їм усі свої незадовільні письмові завдання, то татів живіт перетворився б на грудку цементу, а мамин — на справжнісінький Ніаґарський водоспад. От що з ними сталося б. Їхні животи перебували в ускладненому діалектичному взаємозв’язку.

Отже, я підробляв їхні підписи.

І коли вони питали, як справи у школі, я відповідав, що все чудово. Я майже про все брехав. Я брехав про математику, про те, що ми робили на перервах, про уроки та оцінки. Я брехав задля того, щоб ніщо не потьмарювало щастя нашої родини.

Та ось над моїх правим плечем схилився Пренель.

— Він знов за своє! — оголосив Пренель пронизливим голосом. — Зараз підроблятиме підпис свого батька.

Навколо мене скупчилися однокласники й стали дивитися.

— Нема нічого легшого, — сказав я. — Я можу це зробити заплюшки!

Заплющивши очі, я уявив собі ноги вчительки шведської мови та літератури. Родом вона була з Данії, носила кофтинки, які щільно облягали тіло, й куценькі спіднички, а її ноги спонукали мене мріяти про Ютландію.

— Зробиш це іншим разом, — сказав Пренель.

Але мені хотілося дочекатися моменту, коли я відчую насолоду, як побачу на їхніх обличчях німе захоплення. До мене долинало туркотіння голубів із Хмільника і скрегіт трамваїв біля Енґельбректсплан.

— Ви всі бачите? — спитав я. — Бачите, що я заплющив очі? — потім я доторкнувся ручкою паперу. І написав чіткими кострубатими літерами «Курт Старк».

— Що то як людина тренується, — мовив я. — А я робив це безліч разів.

— Он як, безліч разів, — сказав хтось за моєю спиною.

І то був не Пренель. То був Генрик Русенґрен, наш холеричний класний керівник.

* * *

— Хай тобі грець! — мовив Конні на перерві. — Хочеш молочного шоколаду?

Ми стояли біля невеличкого зеленого кіоска біля пам’ятника Ліннею.

Я запхнув у рота шматочок шоколаду. Він був ніякий. Так само я міг би жувати промокальний папір.

— Гаразд, — мовив я, звівши погляд у бік Хмільника, де падало й падало додолу листя, схоже на червоні й жовті серветки, хоч мені від того не стало веселіше.

— Принаймні ти вмієш підробляти, — сказав Пренель.

— Атож, — буркнув я.

— А що сказав Русенкнопен?[10] — поцікавився Уффе Маґнусон.

— Він сказав, щоб я все розповів татові, — відповів я. — І щоб тато йому зателефонував.

— Чорт, — лайнувся Пренель. — Мій батько розлютився б.

— А мій ні, — сказав я. — Тато любить здібних людей.

— Твоє щастя, — сказав Конні.

— Так, щастя, — відповів я.

Решту дня я не чув, що вони говорили ні про світлову добу, ні про ароматичні вуглеводні. Я сушив собі голову тим, що мені казати вдома. І тривало це доти, доки мені на думку не спало, що я ніколи вже не повернуся додому.

* * *

Хоч на мені й була замшева куртка і вовняний шарф, я змерз як цуцик. Небо було холодне, надворі смеркало, а потім загорілися вуличні ліхтарі, і дорога, що простягалася у білий світ, не мала кінця-краю. Я йшов узбіччям зі своїм ранцем у руці. Там лежала Біблія, груба книжка, що називалася «Вірші й думки», і пенал із тисненої шкіри. Чого я не зажбурив його в кущі? Та тому, що це було чи не все моє добро, яке лишалося в мене від колишнього життя.

Уже в Ельвше я зателефонував додому з телефонної будки. Слухавку взяла мама.

— Привіт, — сказав я. — Я в Чела Стенсона вдома. Ми будемо зубрити Закон Божий.

— Хто такий Чел Стенсон? — спитала мама.

— Наш новенький, — відповів я. — Він знає все про Мойсея.

— А як же