Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

На погляд Кюстіна, збентеженого цим тріумфом абсолютизму, всі москалі, великі та малі, упоєні рабством. У Петербурзі, поза Зимовим Палацем, Кюстін звернув увагу на старий Михайлівський палац:

«Якщо в Росії мовчать люди, то промовляє каміння і то жалібним голосом. Я не дивуюся тому, що москаліі бояться та нехтують своїми старими будовами: це свідки їхньої історії, яку здебільшого вони хотіли б забути. Коли я відкрив його чорні переходи, глибокі канали, важезні мости, пустельні подвір’я цього понурого палацу, я запитався про його назву і ця назва мимоволі нагадала катастрофу, яка привела Олександра на трон; одразу всі подробиці мрячної сцени, якою закінчилося царювання Павла I-го, представились моїй уяві».

Кілька дальших сторінок де Кюстін присвячує вбивству Павла I-го. Це також мусило бути однією із зайвих причин тодішнього великого обурення в урядовім Петербурзі після появи цієї книги. Бо нагадування про це вбивство могло тільки дратувати москалів, які замовчували цю подію дуже дбайливо понад одне століття. Коли після революції в 1905 році вийшов середнєшкільний підручник історії Росії професора С. Ф. Платонова із згадкою про це вбивство, то міністерство освіти незабаром схаменулось та наказало виключити з ужитку цей підручник, зрештою, традиційно патріотичний.

Нерівний брук на вулицях столиці, безліч блощиць у готелі, сірі й виснажені обличчя солдатів, яких обкрадали інтенданти, обідране простолюдця, убога природа болотняної Інгрії, пригноблюючі історичні спогади, — все це докладно зазначує невтомний мандрівник-маркіз.

Все це вічна, незмінна Росія «Малют, Іванов, Романових та Джуґашвілі». Тому зовсім не дивно, що видана тому 115 років книга де Кюстіна викликає й сьогодні, як і тоді стільки обурення, гніву та протестів з боку москалів.

Хіба ось тут нижченаведені рядки з книги Кюстіна не вражають актуальною свіжістю й сьогодні?

«У Росії засада деспотизму завади функціонує з математичною суворістю, а вислідом цієї крайньої послідовносте є крайнє пригноблення. Коли ви бачите цей суворий наслідок незламної політики, ви обурюєтесь і з жахом запитуєте, звідки походить те, в чому є так мало людяносте в ділах людини. Але тремтіти — це не значить погоджуватися: не можна нехтувати тим, чого боїтеся.

Споглядаючи на Петербург та роздумуючи над жахливістю існування цього гранітного табору, можна сумніватися щодо Божого милосердя, можна стогнати, блюзнірствувати, але не можна нудитися. В цьому є незрозуміла таємниця, але разом з тим дивна велич.

Деспотизм так організований, як тут, стає невичерпним предметом спостережень та міркувань. Ця велетенська імперія, що раптом постає переді мною на схід від Європи, тієї Європи, де суспільства терплять на зубожіння кожної визнаної влади, — ця імперія робить на мене враження повстання з мертвих. Мені здається, що я перебуваю серед нації Старого Заповіту, і я спиняюсь з жахом, змішаним з цікавістю, перед лабами допотопної потвори».

Так само сторінки книжки де Кюстіна, присвячені кріпацтву селян, нагадують сучасність з її колхозами, агромістами і т. п. Досить часто згадує Кюстін про криваві селянські розрухи, навіть повстання, наприклад:

«Недавно в однім далекім селі, де почалася пожежа, селяни, незадоволені зі свого пана за його сваволю, скористалися безладдям, яке вони може й самі спричинили, щоб ухопити свого ворога, тобто свого пана, посадили його на кіл та засмажили на вогні пожежі».

Здається такі випадки трапляються частіше й тепер, хоч Еренбурги із Заславськими про це у «Правді» не пишуть.

А ще кілька міркувань де Кюстіна на цілком сучасну тему: «Чим більше я придивляюсь до Росії, тим більше розумію я імператора, коли він забороняє росіянам подорожувати й робить труднощі для приїзду чужинців. Політичний режим у Росії не витримав би двадцяти років вільного сполучення із Заходом Європи. Не слухайте белькотань росіян: вони приймають поліцію та страх за основи суспільності. На їхній погляд бути дисциплінованим — це бути цивілізованим».

Як це нагадує сучасність, наприклад, з промовами Вишенського.

Перший том книги де Кюстін закінчує такими зауваженнями:

«Перед цією подорожжю мої ідеї про деспотизм були породжені студіями, які я зробив над суспільністю австрійською та прусською. Я не знав, що ті держави є деспотичні лише по імені та що звичаї там служать для поліпшення установ; я казав собі: «Там, деспотично ведені народи мені здавалися найщасливішими людьми на світі, деспотизм злагіднений м’якістю звичаїв не е таким обридливим явищем, як про це нам кажуть наші філософи; я не знав, що таке зустріч з абсолютним правлінням та нацією рабів».

Саме в Росії слід студіювати жахливе сполучення європейського духу та знання з азіатським генієм. Я це сполучення вважаю тим більше небезпечним, що воно може довго тривати, бо амбіції та страх породжують тут мовчання. Це примусове мовчання витворює тишу цвинтаря, зовнішній лад, що міцніший та жахливіший, ніж анархія. Через те я кажу вам це вдруге, що хвороба, яку воно спричиняє, здається вічною».

Кюстін знаходить тут ряд вражаючих подібностей між Францією та Росією (брак соціальної ієрархії; в одній та другій країні маса людей невдоволена... Отже, під необмеженим деспотизмом люди подратовані, збентежені, як за республіки...) та різниці між ними є:

«Мусимо зробити одне заеадниче застереження для виявлення різниці між соціальним станом цих двох країн. У Франції революційна тиранія є проминаючим злом. В Росії тиранія деспотизму є перманентною революцією».

V

В’ЯЗНИЦЯ, КЛЮЧ ВІД ЯКОЇ

ТРИМАЄ ІМПЕРАТОР

ПЕРЕХОДИМО ТЕПЕР ДО ДРУГОГО ТОМУ ЦЬОГО ТВОРУ, ЩО ВСЕ ЩЕ ПРИСВЯЧЕНИЙ ВРАЖЕННЯМ, ВИНЕСЕНИМ ІЗ СТОЛИЦІ МОСКОВСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

Надзвичайно влучно помітив Кюстін невпинну, вічну підозріливість москалів, які й до цього часу вбачають у кожному чужинці шпигуна:

«Дипломатичний корпус та європейців взагалі цей уряд із візантійським духом й ціла Росія завжди вважали за ворожих заздрих шпигунів. Під цим оглядом москалі нагадують китайців, бо й одні й другі завжди думають, що чужинці їм заздрять; вони по собі судять про нас».

До цього, очевидно, долучається почуття вічного страху, спричиненого вічним, перманентним терором московської влади:

«В Росії страх заступає, тобто паралізує думку; це відчуття, коли воно єдине, не може створити нічого, крім зовнішньої цивілізації. Хай це не сподобається короткозорцям, але страх ніколи не стане душею добре влаштованого суспільства; це не є лад, це вітрило хаосу, от і все: де нема свободи, нема душі і нема правди. Росія є тілом без життя; велетнем, який животіє з однією головою, але всі члени, в рівній мірі позбавлені сили, не діють. Звідси глибока тривога, невисловлений біль, який вказує на органічну хворобу.

Я переконаний, що