Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

з усіх країн землі, Росія є тією, де люди мають найменше справжнього щастя. Ми не є щасливі в себе, але ми відчуваємо, що щастя залежить від нас; у росіян воно не є можливе. Уявіть собі республіканські пристрасті (бо під імператором Росії царює фіктивна рівність), що киплять у мовчанці деспотизму; це застрашуюча комбінація, особливо тим майбутнім, яким вона загрожує світові. Росія є міцно замішеним казаном кип’ячої води, наставленим, над вогнем, що стає все більш палючим; я боюся вибуху...»

Як бачимо, де Кюстін дуже влучно помічав і дуже добре передбачав. Його блискучі спостереження не потребують жодних коментарів.

А от його зауваження про «голову без тіла», яке дає краще зрозуміти попередні слова на цю тему:

«Отже, це голова без тіла, цей суверен без народу, хто влаштовує народні популярні свята. Мені здається, що раніш, як творити популярність, слід було створити народ».

Цих популярних свят, влаштованих царем для мужиків у Петергофі, знаходимо багато на сторінках перших двох томів листів де Кюстіна.

А от ще декілька зауважень маркіза, неначе зроблених про нинішню Росію:

«Росія — це імперія каталогів: якщо читати їх, як збірку наліпок — це чудесно; але стережіться йти далі поза назвами. Якщо ви розгорнете книгу, ви там не знайдете Нічого з того, що вона обіцяє: усі розділи зазначені, але всіх їх треба ще заповнити. Скільки лісів є лише багнами, де ви ані трісочки не зрубаєте!... Віддалені полки є кадрами, де нема ані солдата; міста, шляхи — все це проекти; сама нація, нарешті, є лише рекламою, наліпленою на Європу, оманою нерозважної дипломатичної фікції».

Кюстін помічає і брак сміху: «Серед тих тисяч представників цієї фальшивої російської нації, скупчених учора ввечорі у петергофському палаці, було б даремно шукати веселого обличчя, коли хто й бреше, то не можна сміятись.

Ця імперія, яка б величезна вона не була, є лише в’язницею, ключ від якої тримає імператор, і це в державі, яка може існувати лише здобуванням...

Зауважте, що в Росії слово тюрма вказує на дещо більше, як воно означає деінде. Коли тільки подумати про всі підземні жорстокості, сховані від наших жалощів дисципліною мовчанки Росії, де кожен від народження навчається бути німим, то можна здригнутися. Треба прибути сюди, щоб вміти стримувати гнів; стільки обережності розкриває таємну тиранію, чий образ, здається мені, всюди приязний. Кожен рух облич, кожне отримання, кожне заломання голосу мені нагадує про небезпеку довір’я та природної поведінки.

Навіть сам вигляд будинків переносить мою Думку на жалісні умовини людського існування в цій країні. Коли я переступлю поріг палацу якогось вельможі, то бачу там скрізь обридливий бруд, кепсько прихований за неспроможною для обману пишнотою; якщо, так би мовити, я вдихаю сморід під покровом достатків, то я не кажу собі: от хиби, ні, я не спиняюсь зовсім над тим, що вражає мої почуття, я йду значно далі та уявляю собі нечистоту, яка мусить затроювати схованки бідаків, коли багачі не бояться неохайности для самих себе; коли я терплю від вогкости моєї кімнати, я думаю про нещасних засуджених на вогкість підводних схованок Кронштадту, петербурзької фортеці та багатьох інших політичних трун, чиї навіть назви мені не знані; притухлий колір солдатських облич, які я бачу на вулиці, мені говорять про крадіжки урядовців, призначених до відживлення війська. Злочини цих зрадників, приставлених імператором для харчування своєї гвардії, яку вони виголоджують, є написані на олив’яних рисах облич нещасних, позбавлених здорової та навіть задовільної страви, — доконуються людьми, які думають лише про те, щоб швидше нажитися та які не бояться збезчестити уряд, який вони окрадають, які не бояться прокляття замкнених до касарень рабів, яких вони вбивають. Нарешті, за кожним кроком, який я тут роблю, я бачу переді мною постає привид Сибіру, і я міркую про все, що означає ім’я цієї політичної пустелі, цієї безодні терпінь, цього цвинтаря живучих, світу казкових страждань, землі заселеної гидкими злочинцями та взнеслими героями колонії, без якої ця імперія була б недовершена, наче палац без підземелля.

Такі понурі малюнки постають у моїй уяві, коли нам вихвалюють зворушливі відносини царя до своїх підданих. Ні, напевно я зовсім не маю нахилу дати себе засліпити популярністю імператора; навпаки — я готовий втратити дружбу росіян скоріше як свободу духа, якою я користуюсь, щоб осуджувати їхні хитрощі та засоби, яких вони вживають на те, щоб нас і самих себе піддурити. Але я мало боюся їхнього гніву, бо я віддаю їм належне, вірячи, що в глибині серця вони судять про свою країну ще суворіше, як це роблю я, бо вони знають її краще, ніж я. Голосно лаючи мене, вони потихеньку мене просять, цього досить з мене. Мандрівник, що тут дасть себе намовити людьми цієї країни, може об’їхати всю імперію з кінця в кінець та повернугися до себе, не зробивши нічого іншого, як перегляд фасадів, це саме те, що слід зробити, аби сподобатись моїм гостителям, я це бачу. Але ця ціна їхньої гостинности обійшлася б мені надто дорого; отже, я волію краще відмовитися від їхніх похвал, аніж згубити справжній одинокий овоч моєї подорожі: досвід.

Аби тільки чужинець проявив себе метушливо рухливим, рано вставав, пізно заснувши, аби він не оминув жодного балу після своєї приявности на всіх маневрах, одним словом — хай він рухається до такої міри, щоб не могти думати — він буде всюди бажаним гостем, про нього говоритимуть з прихильністю; юрба незнаних стискатиме йому руку щоразу, коли з ним заговорить або йому всміхнеться імператор і через це його ославлять визначним мандрівником. Мені здається, що я бачу міщанина мосціпана, прославленого Молієровим муфтієм. Москалі створили французьке чудесне слово дня означення своєї політичної гостинности: говорячи про чужинців, яких вони засліплюють своїми святкуваннями, їх слід «анґірлянде» (enguirlander — вкривати гбуло-ірляндами, тепер слід би це замінити на encaviarer — годувати ікрою) кажугь вони. Але хай він стережеться дати прояв занепаду своєї ретельности; з першою ознакою втоми чи прозріння, при найпершій неблагості, яка прозрадила б не нудоту, але здатність нудьгувати, він побачить, як постає проти нього, неначе роздратована гадюка, «русекий дух», найзлосливіший з усіх духів.

Кпини, ті безвладні втіхи пригноблених, є тут приємністю для селян, як сарказм та елеганція вельмож: іронія та наподоблювання є одинокі природні таланти, які я стрінув серед москалів...

Я більше не вірю в чесність мужика. Мене напущено запевняють, що він не вкраде ані квітки з садів свого царя: щодо цього я зовсім не сперечаюсь;