Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

особи, нарешті, вимушена роль, викликають нудоту й іноді смішність, це було щось понад згадане, Це було даремне й недобровільне холопство, яке не виключає бундючности. Мені здавалося, що вони кажуть, жаліючись на своє становище: «Тому, що це не може бути інакше, я з цим легко годжуся». Ця суміш гордощів та приниження мені не сподобалася і ніяким чином не промовляла на користь країни, яку я мав відвідати».

Де Кюстін мав нагоду зблизька спостерігати в Емсі майбутнього Олександра ІІ-го, про правління якого висловився таю «Коли він колись буде володіти, то не через терор, якщо конечності, зв’язані з завданням імператора Росії, не змінять його характеру, змінюючи його становище».

Так воно і сталося, як пророкував де Кюстін. Після спроби звільнити віжки й робити реформи, знову від 1863 року настали терористичні часи Муравйових, Валуєвих та Берґів...

Під час подорожі через Німеччину маркіз переважно записує дуже драматичну історію свого діда та батька, що займали високі становища у французькім війську і дипломатії та загинули в часи революційного терору в 1793-94 років. В Любеку, як ми вже згадували, власник готелю попередив де Кюстіна, що до Росії їхати не варто. Тиждень, перебутий на пароплаві на Балтицькому морі, був тижнем розмов Кюстіна зі старим ліберальним, вмираючим князем Козловським (католиком), та іншими титулованими подорожніми, що верталися з Європи. Розмови ці він дбайливо записує. У Кронштадті зробили на нього жалюгідне враження воєнні кораблі московсько-петербурзького «райху». Краєвиди берегів фінської затоки, північне низькосхиле сонце, а в Петербурзі безкінечні митні формальності — також не сприяли поліпшенню його настрою.

Друга половина першого тому і майже цілий другий том праці де Кюстіна присвячені описові його вражень та передачі розмов, що відбулися у Петербурзі, здебільшого з шефом держави та його дружиною, які намагалися своєю уважністю задобрити автора майбутньої книги про Росію. Але ця велика уважність царського двору аж ніяк не вплинула в бажаному напрямі.

Ще перед своєю зустріччю з урядовим московським світом, Кюстін занотовує свої враження про — в той час ще не цілком відбудований по торішній пожежі — Зимовий Палац:

«Нарешті я побачив фасад нового Зимового Палацу, другого чудесного твору волі однієї людини, що примусила виживати людей у боротьбі проти законів природи. Мета була досягнена, бо за один рік цей палац постав із свого попелу.

Для того, щоб праця була скінчена в призначений імператором час, потрібні були нечувані зусилля. Праця продовжувалася під час великих морозів; увесь час при праці було шість тисяч робітників, щодня багато з них умирало, але жертви одразу заступалися іншими, які заповнювали порожнечу, щоб у свою чергу загинути в цьому безславному проривові... І єдиною метою принесення цих жертв було виконання забаганки однієї людини... Скільки поколінь царів наслідують приклад Петра I-го!

Під час морозів до 30 градусів, шість тисяч непомітних мучеників були замішені в залах, опалених до 30 градусів тепла, щоб скоріше висушити вогкість мурів. Таким чином ті нещасні люди, входячи та виходячи з цього місця смерти, яке завдяки їхнім жертвам стало пристанищем суєти, пишноти та приємности, мусили переносити різницю температур від 50 до 60 градусів.

Я кепсько почуваюсь у Петербурзі від часу, коли я побачив цей палац, та коли імені сказали, скільком людям довелося при ньому загинути. Це не шпигуни, й не злосливі росіяни мені це розповіли, я ручаюся за правдивість сказаного».

Кюстін обурений, але разом з тим здивований. Обурений жорстокістю уряду, а здивований покірною слухняністю народу.

«Це не від нині — пише Кюстін — чужинці дивуються любові цього народу до своєї неволі: ви зараз прочитаєте уривок з книги барона Герберштайна, посла цісаря Максиміліана, батька Карла V-го, до царя Василія Івановича. Я знайшов це місце в Карамзіна, якого читав учора на пароплаві. Цей том уникнув ока поліції у кишені мого дорожнього плаща. Коли б росіяни знали, чого трохи уважний читач може навчитися від улесливого історика, яким вони чваняться та яким чужинці проте користуються, лише з крайнім недовір’ям, спричиненим сторонністю цього придворного, то вони б його зненавиділи та благали б царя заборонити читання всіх істориків Росії з Карамзіним на чолі, щоб лишити минуле в темряві, однаково сприятливій для спокою деспота та щастя підданих, які не здогадуються скаржитися, бо не знають самі, що їхній стан є жалюгідний. Бідні люди могли б вважати себе щасливими, коли б ми, чужинці, нерозважно не означили їх жертвами. Примус та послух — два божества московської поліції та нації — вимагають, як мені здається, цієї останньої пожертви.

От що писав Герберштайн про деспотизм московського монарха. «Він (цар) сказав і все зроблено: життя, маєток світських та духовних, панів та громадян, все залежить від вищої волі. Він не знає заперечень і все в ньому здається справедливим, як у Божества, бо москалі переконані, що великий князь є виконавцем небесних наказів: Так хотів Бог і князь, Бог та князь це знають, — це звичайні речення у них. Ніщо не зрівнюється з їхньою відданістю для служби князеві. Один з найголовніших військовиків, сивоволосий старець, колишній посол в Еспанії, появився при нашім вступі до Москви, він їхав верхи, гарцюючи немов юнак, піт струмками капав з його обличчя й коня. Коли я висловив йому своє здивування, він згорда відповів: «Ах, пане бароне, ми служимо нашому монархові цілком іншим способом, аніж ви». Я не знаю, чи це характер московської нації створив таких самовладців, чи це самі самовладці надали цей характер нації» — так закінчує Карамзін цитату з Герберштайна».

Від себе де Кюстін додає, що він ставить їм саме питання, що його ставив ще перед 300 роками Герберштайн і рівнож не в силі знайти відповіді. Москалі, які були тоді, такими лишилися досі. «Сьогодні ви почуєте, як багато з них захоплюються чудотворними наслідками слів імператора, і всі пишаються цими наслідками й ані один не шкодує засобів осягнення їх. Слово імператора є творче, кажуть вони. Так, воно оживляє каміння, але при цьому вбиває людей. Не зважаючи на це дрібненьке застереження, всі вони горді з того, що можуть мені сказати: «Ви бачите, у вас сперечаються три роки щодо засобів перебудови театральної зали, а в нас імператор за один рік відбудовує найбільший у світі палац». І ця дитяча їхня перемога не здається їм занадто дорого оплаченою смерттю кількох тисяч бідних робітників, жертв імператорської фантазії, що стає однією з національних гордощів. А все жтаки я, француз, вбачаю в цьому лише нелюдський педантизм. Але ані одного голосу протесту не