Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Наступні два тижні видалися для Ліни хоч і насиченими, але вже емоційно приємнішими. Вона поступово звикла до режиму, доволі непогано справлялася зі своїми обов’язками. Їй навіть починала подобатись ця робота. Вадим Олександрович терпляче ставився до її незначних промахів. Чи то через те, що не мав бажання шукати їй заміну, чи вона дійсно добре давала раду з роботою. Можливо і те і інше. Вона зі свого боку намагалася не перечити йому більше і уникати конфліктних ситуацій. Розуміння, що це всього на два місяці допомагало в цьому. Зрештою, у них склались достатньо стерпні робочі стосунки.

 Якось вони затримались на нараді і вернулись в кабінет вже в обідній час. Ліна одразу сіла за свій ноут, щоб закінчити звіт, який не встигла зранку доробити. Гнаткевич пішов до себе нічого не говорячи, власне кажучи, як завжди. Складалось враження, що до кожного свого слова він ставився виважено, вимовляючи щось тільки за крайньою необхідністю. Пуста балаканина була для нього, напевно, щось на кшталт смертного гріха.

 Дівчина подумала, що він до вечора працюватиме в своєму кабінеті, бо нічого іншого не заплановано. Тому вона аж підстрибнула, коли через двадцять хвилин почула над собою його беземоційний, глибокий голос.

-          Ліна, ви чого не на обіді?

-          Потрібно доробити звіт, який ви просили і я не голодна.

-          Ліна, ідіть пообідайте. Звіт ви встигнете зробити, а голодна непритомність на робочому місці нікому не потрібна.

-          Але ж... – спробувала запротестувати дівчина.

-          Без але. Мене до вечора не буде, - розвернувся і пішов в напрямку ліфта.

 Ліна трохи здивовано дивилась йому вслід з однією думкою в голові: «Чого це він?» З хвилину вона сиділа отак в подиві, потім підвелася, взяла сумку і пішла в кафе. Шеф наказав – потрібно виконувати. Чомусь ця думка викликала посмішку.

 Через кілька днів сталася ще одна, здавалось би незначна подія, але яка схвилювала і налякала Ліну не на жарт.

 Одного ранку дівчина прийшла на роботу і помітила, що Гнаткевича ще нема на місці. Вона взялася робити собі чай, якого не встигла за сніданком випити. За кілька хвилин в тишині кабінету до неї долинув слабкий звук відкривання дверей ліфта. Вона швидко поставила чашку з гарячим напоєм на свій стіл і сама сіла за нього. Кожен раз в присутності шефа Ліна ніяковіла і серце починало пришвидшено битися, тому краще завчасно сісти. Це все його владна аура і відчуженість, а ще ті збіса красиві очі...

 Вадим Олександрович зайшов до приймальні розмовляючи по телефону, але біля дверей свого кабінету зупинився, прикрив слухавку рукою і подивився на Ліну, яка боялася поворухнутись лишній раз, щоб бува не звернути на себе увагу.

-          Ліна, зайдіть до мене через п’ять хвилин. Візьміть блокнот і каву.

 Дівчина кивнула, але він не бачив, бо одразу ж вернувся до своєї розмови.

 Ліна поспішила зробити каву, заразом попиваючи свій ще гарячий напій. Невідомо, чи надовго вона знадобилася босу, а чай за той час остине.

 Через п’ять хвилин вона вже стукала в двері кабінету Вадима Олександровича. Відповіді не почула, чи може її і не було, тому вирішила обережно заглянути. Чоловік сидів в своєму кріслі та все ще розмовляв по телефону. Помітивши її, він жестом показав, що вона може зайти. Ліна тихенько увійшла, уважно несучи чашку і тримаючи під пахвою блокнот. Підійшла до столу і обережно поставила чашку на край. Після того випадку в перший робочий день, коли мало не облила важливі документи, вона боялася носити каву, кожен раз відчуваючи смутне хвилювання, щоб це не повторилося знову.

 Вадим Олександрович жестом показав на крісло перед його столом, щоб вона сідала. Ліна так і зробила.

 Дівчина сиділа з напруженою, прямою спиною і міцно стискала в руках блокнот, тримаючи його перед собою на колінах. Вона старалася в думках розпланувати свій сьогоднішній день, але мимоволі відволіклась на розмову шефа, спідлоба заглядаючи в його бік:

-          Мамо, давай завершувати. Я зараз трохи зайнятий. Передзвоню тобі вечором.

 Що відповідала співбесідниця Ліна не чула. Напевно журилася, що син приділяє їй мало уваги. Ця думка викликала внутрішню усмішку. Виявляється, її грізний шеф звичайна людина в якого є мама, а не робот, яким видавався спершу.

-          Так, звісно. Я ж уже говорив, що прийду. Мам, доб... – він не договорив, а натомість посміхнувся якимось словам жінки.

 Він посміхнувся.

 Ліна думала, що вона ніколи не бачила красивіших, ніж в нього очей.

 Помилялася.

 Вона не бачила красивіших ніж в нього очей, які посміхаються.

 Погляд став таким ніжним і манливим, що защеміло серце.

 Вона не могла відвести від нього погляду. Дивилася, наче загіпнотизована. Внутрішній голос кричав: «Не витріщайся! Ти соромиш себе!».

 Та в ці лагідні, із смішинкою очі можна було дивитися вічно. В них можна було потонути.

 В грудях з’явилось і розлилось по всьому тілу якесь млосне відчуття і не давало вдихнути. Хотілося розплакатися від безпорадності і нестерпності нових для неї переживань.

-          Бог ти мій, - схилила голову і прошепотіла дівчина, з усіх сил намагаючись взяти себе в руки.

 В цей момент Вадим Олександрович, очевидно, завершивши розмову, звернувся до Ліни. Вона підняла голову і розгублено глянула на нього. Він дивився на неї уже звичним свої поглядом: спокійним, серйозним, заклопотаним і ... пронизливим.

 Дівчина, мов в тумані, слухала і записувала те, що він їй говорив, машинально киваючи в знак того, що все зрозуміла. Силою волі вернула себе на землю і старалася уважно слухати вказівки шефа.

 Коли він, врешті, відпустив її, Ліна встала і поспіхом вийшла з кабінету. Вже у відносній безпеці свого робочого місця, вона важко сперлася обома руками на стіл і відпустила своє дихання, від чого воно зробилось частим і поверхневим.

 Дівчина сіла на крісло і притулила долоні до щік, щоб трохи остудити їх. До очей знов підступили сльози злості і безсилля.