Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

Він вихопив дитину з моїх рук, зумів це провернути тільки тому, що застав зненацька та я не зуміла вчасно відійти назад. Тепер Дем'ян тримав нашого сина, вдивлявся в його ніжне личко.

–– І ти реально думала, я повірю, що це не моя дитина? –– криво посміхнувся і похмурів ще сильніше. –– Та цей дрібний пацан як дві краплі води на мене схожий. І взагалі, я ж чую, чий він. Мій!

–– Припини, Дем'яне, –– пробурмотіла я і рушила вперед, підступила до нього впритул і спробувала забрати синочка. –– Віддай мені дитину.

–– Ну ні, –– відрізав жорстко. –– Це мій син і він житиме зі мною. А ти роби, що хочеш. На тебе мені тепер наплювати.

–– Почекай, –– заледеніла від шоку. –– Ти ж сам казав, що я...

–– А не важливо, що я і коли говорив, –– обірвав. –– Ти сама вибір зробила. Думала, я так легко пробачу тобі цей виверт? Та ніколи. Не хотіла по-хорошому? Радій. Ти свого домоглася, Катя.

Тут Бодя прокинувся. І закричав. Побачив Дем'яна. Закричав ще голосніше. Малюк не допускав, щоб його чіпали незнайомі люди. Мирно він поводився тільки в мене на руках. З дитинства проявляв характер. Чужинців не визнавав.

–– Що з ним? –– Дем'ян насупився. –– Що не так?

Чоловік перевів погляд на мене.

–– Я його зараз заспокою, –– простягнула руки вперед. –– Будь ласка, Дем'яне.

–– Нянька заспокоїть, –– виголосив чоловік, озирнувся на всі боки в пошуках своїх вірних охоронців, щоб віддати наказ. –– Без тебе обійдемося.

Бодя продовжував голосно кричати. Личко розчервонілося. Малюк заплакав.

–– Дем'яне, благаю, –– прошепотіла я. –– У мене серце розривається. Віддай дитину. У мене на руках він одразу ж затихне.

–– Та з чого б це раптом? –– скривився. –– Я його батько. Він звикне. Прийме мене. Тут видно зголоднів він. Або що там ще в малих дітей буває? Підгузок йому треба змінити.

Чоловік явно не бажав повертати мені дитину, але при цьому сам не уявляв, що робити та як зараз вчинити. Було видно, він боявся торкнутися дитини зайвий раз. Малюк зовсім крихітний. Йому півроку. Байсаров побоювався нашкодити.

–– Прошу, Дем'яне, –– повторювала раз за разом. –– Бодя кличе мене.

Байсаров забарився, але все ж таки поступився. Передав мені синочка.

–– Маленький мій, рідний, Бодя, –– нервово посміхнулася я, відчула, як сльози побігли по щоках, але одразу ж постаралася побороти істерику. –– Богдане. Усе добре. Я поруч. Я тут. Я з тобою.

Плакати не можна. Тільки не тут і не зараз. Не при дитині. Мій голос його заспокоював, але для цього я сама маю залишатися спокійною.

Я качала малюка на руках, дивилася на нього і посміхалася.

Він не зголоднів і з підгузником усе було нормально. Просто Бодя відчув, що втрачає маму. А тепер знову заспокоївся. Солодко засопів, прикрив очі. Він і справді притих у моїх обіймах, задрімав.

–– Мій син тебе вимагав, –– хрипло вимовив Байсаров. –– Отже, поїдеш із нами. Я проти його волі не піду.

Я насилу перевела подих і подивилася на Дем'яна.

–– Звик він до тебе, –– похмуро кинув чоловік. –– Але нічого, відвикне.

–– Дем'яне, та як ти можеш таке говорити? –– прошепотіла здавлено.

–– А ти як могла стільки брехати мені? –– у його очах палахкотіла дика лють. –– Усе, досить базікати. Ти їдеш зі мною. Прямо зараз виїжджаємо.

Ми їхали в тиші. Спершу мені здавалося, повертаємося назад, однак у певний момент я зрозуміла, що Байсаров тримав зовсім інший курс.

Машина рушила в бік столиці.

Що Дем'ян задумав? Куди він нас віз?

Я забарилася і вирішила запитати прямо.

–– Куди ми їдемо?

–– Куди треба, –– відрізав Байсаров.

Було очевидно, нормальної відповіді я не отримаю. У всій цій ситуації заспокоювало тільки одне. Бодя зі мною. Малюк мирно дрімав у мене на руках. Дем'ян не зможе його забрати. Поки що. Але щодо майбутнього впевненою бути не можна.

–– Ці моторошні ганчірки потрібно змінити, –– раптом кинув Байсаров і припечатав мене темним поглядом. –– Ти перебуваєш поруч із моїм сином, тож тобі треба мати нормальний вигляд.

–– У якому це сенсі? –– здивувалася я. –– Мій одяг у порядку.

Байсаров криво посміхнувся та продовжив роздивлятися мене так, ніби торкався, обмацував тіло руками. Ковзнув від маківки до п'ят, вивчаючи кожну деталь.

Я мимоволі здригнулася.

–– Дивись за дорогою, –– випалила.

–– Дивлюся, –– усміхнувся Дем'ян. –– Але оборванка поруч відволікає. Ти виглядаєш як дешева дівка, Катю. Так важко було знайти залицяльника, який би тебе одягнув?

–– Я сама можу купити одяг.

–– Бачу, –– знущально протягнув Байсаров. –– Навіть дивно, що Борька повівся на тебе в цих жебрацьких ганчірках.

Його красномовна усмішка змусила задихнутися від обурення. Я не відповіла мерзотнику, бо боялася зірватися, розбудити Бодю.

Та що він собі дозволяє?!

Мій одяг мене повністю влаштовує. Так, це не якісь дорогі бренди, але матеріал якісний, підібрано все добре. Звичайно, я не була модницею з величезним гардеробом. Мені це просто не було необхідно. Ось тільки речі я підбирала зі смаком, не бездумно. Намагалася поєднувати практичність і привабливий зовнішній вигляд. Одягалася я не заради когось. Заради себе!

Малюк прокинувся, потягнув ручки до мене. Уся лють миттю спала. Бодя відволік мене і змусив посміхнутися.

Я зрозумів, що синочок хоче їсти.

–– Ми скоро приїдемо? –– запитала я.

–– Навіть не думай, –– посміхнувся Байсаров. –– Звідти звалити не вийде.

–– А я не про це думаю, –– насупилася. –– Мені потрібно погодувати сина.

–– Годуй, –– байдуже хитнув головою. –– У чому проблема?

–– Я не можу робити це в машині.

Тут. З тобою.

Останніх слів я не вимовила, але судячи з виразу обличчя, Байсаров і так усе чудово зрозумів.

Він пригальмував і заглушив двигун.

–– Давай, –– кинув коротко. –– Чого чекаєш?

–– Відвернися, –– видала здавлено.