Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Молоко, сир, шинка, яйця, гірчиця, батон, овочі, і ще купа всього, але я вже не звертала на інше уваги, зосередившись на продуктах, які побачила першими. Це дуже просто – те, що спадає мені на думку, – але швидко. Що для Крістофа найважливіше – вишуканість чи поживність? Біс його знає... Хоче поїсти якомога швидше – отже буде омлет і гарячі бутерброди крок-месьє. Ніч на дворі. Що я маю для нього вигадати? Ресторанні страви? 

– А посуд? - розгублено огледілася я.

– Будь ласка, - Крістоф встав з-за столу, підійшов до кухонної шафи, і відчинив декілька дверцят. – Все, що бачите – беріть.

Невпевнено і незграбно, я почала хазяйнувати на чужій кухні, намагаючись поводитися природно і спокійно. Приготувала омлет, потім розібралася з бутербродами, виклала все охайно на тарілку, додавши трохи свіжих овочів, зробила полуничний чай, і подала це все Крістофу. Він не продемонстрував жодних емоцій, і мовчки почав їсти. Це надто нецікава їжа для нього? Чи я готувала надто довго? Треба було подивитися на годинник, коли починала. Я не знала куди себе подіти, поки він їв, і просто стояла осторонь, бігаючи поглядом по кухні.

– Мадемуазель Ріше, сідайте поряд, не соромтеся. Можливо, ви теж чогось бажаєте? - яка холодна ввічливість. Чому його непокоять мої бажання? Виховання?

– Ні, я не їм так пізно, - тихо відповіла я, стримуючи позіхання.

– Тоді просто сідайте. Хіба ви не втомилися в готелі за цілий день? - Крістоф посміхнувся краєчком губ, і я нарешті помітила задоволеність. Здається, йому смачно.

– Мене звільнили, тому я не встигла втомитися, - я присіла за стіл, звернувши увагу на те, що тарілка Крістофа вже була майже порожня. Отже, я мала рацію.

– Тобто, цей покидьок вам ще і помстився? - насупився Крістоф, і доїв останок омлету, повністю очистивши тарілку. 

– Я не знаю... Не хочу більше про це думати, бо збожеволію.

– Вас взагалі не цікавить поняття справедливості? - подивився він на мене, як на дурне жалюгідне створіння.

– Власник нашого готелю більше довіряє Анрі, ніж якійсь покоївці, яка навіть не відпрацювала випробувальний термін, - зітхнула я, але знову Шері мене принизив.

– З такими терплячими людьми, як ви, наше суспільство перетвориться на клоаку. Можливо, працюючи в мене, ви навчитеся відстоювати свої права, - похитав головою Крістоф, і я щасливо посміхнулася.

– То ви приймаєте мене на роботу?

– Звісно. Я не збирався обмірковувати, чи брати вас, чи ні. Рішення прийняв ще, коли вперше запропонував, - несподівано зізнався він. Я насупилася.

– До чого тоді ця співбесіда?

– Я маю розказати вам про обов'язки, показати дім... А вечеря... Мені було цікаво дізнатися, як ви готуєте, бо я дійсно страшенно голодний.

– І тому ви сказали, що візьмете мене тільки, якщо я добре впораюся? - з докором спитала я, і Крістоф поблажливо посміхнувся.

– Зізнайтеся, що це додало вам азарту і старань. 

– Можливо... Але це не каже про вас, як про чесного працедавця.

– Не хвилюйтеся, Софі. Це моя перша і остання махінація, - грайливо пообіцяв мсьє Шері, і простягнув мені розкриту долоню. 

– Перепрошую? - я не квапилася братися за неї.

– Дозвольте показати вам будинок, - пояснив Крістоф, і сам взяв мене за руку без дозволу. Чомусь його руки для мене, як окремий фетіш... Мені приємні його дотики, і це жахливо.

Мсьє Шері продемонстрував мені всі приміщення свого котеджу, розповів де що брати для роботи, і наостанок ми підійшли до двох однакових дверей, які були розташовані поряд. 

– Це моя кімната, - Крістоф хитнув підборіддям в бік однієї з дверей, а потім тицьнув на іншу. – А це ваша. Вони окремі, але всередині спільна ванна кімната. Проте, не хвилюйтеся – заходити до вас без дозволу я не буду.

– Стоп, стоп, стоп... - я примружилася і розхвилювалася. До чого він веде? Навіщо мені ця кімната, ще й зі спільним туалетом? – Мені потрібно буде жити з вами?

– Послухайте... Я снідаю о шостій ранку, йду з дому о сьомій, потім ви працюєте по господарству, але ж ви не прибиратимете щодня. Тому, ви матимете вільний час майже до опівночі. Займайтеся своїми справами вдень, бо вночі я потребуватиму вас.

– Чому ви не казали одразу, що буде такий графік? 

– Для цього і була ця співбесіда, - втомлено відповів Крістоф, ніби я гаяла його час дарма. – Зрозумійте, вам буде незручно їхати звідкись до мене рано-вранці, і вночі мені теж інколи хочеться їсти.

– То я виходить... Якась нічна покоївка? - напружено спитала я, зовсім не розуміючи, що робити з новими обставинами. Мені це не підходить. Абсолютно.

– Насправді, мені тільки така і необхідна. В мене напружений графік, тому і вимоги такі. Не робіть зайвих висновків. Я гарантую вам безпеку. 

– Ви не розумієте... Я не можу щодня брехати батькам, що чергую в готелі.

– А навіщо вам взагалі брехати? Скажіть мамі з татом, що знайшли іншу роботу, чи вас ще треба відпросити у батьків, маленька Софі? - глузливо спитав він, заморочений моїми відмовками.

– Я не знаю, але тепер мені треба подумати ще. Ви мене спантеличили такими незручними обставинами, - мені було прикро, що плани полетіли шкереберть, але моє боягузтво раділо, що, скоріше за все, не доведеться в нього працювати, а отже... Я не знайду нових проблем. – Мені вже час їхати додому.

– Хіба ви не сказали батькам, що чергуєте в готелі? - хрипкий голос Крістофа змусив мене занепокоїтися. А раптом я не знайду зараз вільний номер у хостелі? – Залишайтеся тут. Вранці нагодуєте мене, отримаєте одноразовий гонорар, і поїдете додому думати. 

– Я не можу ось так просто залишитися спати у стороннього чоловіка. Як це виглядатиме? 

Уявляти навіть не хочу, що зі мною зроблять батьки, якщо дізнаються про це!

– Софі, - зверхньо подивився на мене Крістоф, наче я сказала якусь нісенітницю. Це він живе за принципами вседозволеності, а я не така розкута. – Будьте розумніші. Не дозволяйте упередженням перемагати здоровий глузд.