Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Я настільки зосереджуюсь на цьому, що повністю забуваю про борошнистого работоргівця, що крокує позаду. І дарма. Раптовий удар під коліно стає для мене абсолютною несподіванкою. Роковою та жорстокою.

Мені здається, що я падаю нескінченно довго. Марно загрібаючи руками повітря. Вмираючи в душі від розпачу. Ненавидячи свою слабкість і нездатність щось виправити.

Від удару об підлогу моє тіло прошиває таким болем, що дихати стає неможливо. Навіть свідомість каламутиться. Хочеться звернутися клубочком і вити білугою. Але натомість я намагаюся піднятися. Якщо не на ноги, то хоча б на карачки. І повзти...

Білявий уже так далеко. Я не зможу його наздогнати. Мушу… але не можу.

Проповзши слимаком навряд чи більше метра, я заплутуюся в тремтячих руках і ледве не падаю знову. З горла виривається схлип… це кінець.

− Хазяїне, − хриплю йому вслід, уже ні на що не сподіваючись.

І тут чоловік попереду зупиняється. Повертається до мене, окидаючи примруженим поглядом. Хмуриться здивовано... чи роздратовано.

− Не пам'ятаю, щоб наказував тобі повзти, звірятко. Встань, – наказує сухо.

– Вибачте… мій пане… я не можу, – зізнаюся, відчуваючи, як від нудоти мене покидають залишки сил. В очах темніє. І моє тіло невблаганно завалюється набік.

Я знову не впоралася. Знову підвела свою дівчинку. Цей гад борошнистий таки помстився мені за моє самоуправство. Зробив так, щоби покупець від мене відмовився. Кому потрібна така немічна рабиня?

Останнє, що мені вдається побачити, це фігура біловолосого, що наближається. І те, як він схиляється наді мною. Здається, тепер він злий. Дуже злий.

Десь осторонь раптом лунає хрип і дивний нудотний хрускіт... Щось падає поруч.

А я провалююсь у холодну пітьму.

***

Світ пливе перед очима, нагадуючи абсурдну галюцинацію. Мені здається, що я лечу. Можливо в пекло. Інакше чому так боляче? І тужливо? Наче я душу продала. Ціна була вартісною. Тільки в мене сил не вистачило скористатися виторгуваним шансом.

І що тепер? Що зі мною? А чи не все одно?

Свідомість тьмяніє знову. Щоб повернутися новою задушливою хвилею… Так боляче. Сил немає. Вибач мені, Соню.

В якийсь момент просвітлення я розумію, що мене несуть на руках. Тіло абсолютно не слухається. Над головою пропливає сіра стеля. Точки, що світяться. Якісь конструкції… знову стеля. І раптом… безмежна чорнильна безодня з розсипом зірок. Холодних та далеких. Байдужих.

Рвано видихнувши, я до сліз вдивляюся туди, у цю глибоку темряву. Живу. Жорстоку. Ту саму, з якої прийшли монстри, які зламали наші із Сонею життя. Здається, що й у моїй свідомості така ж темрява. Темрява наповнює мою душу, позбавляючи останніх крихт надії. Такій нікчемній піщинці, як я, не вижити одній серед монстрів із космосу. І тим паче не захистити нікого.

По скронях течуть мокрі струмки сліз. І хочеться міцно замружитися, ховаючись від реальності. Але я змушую себе скосити погляд та подивитися на того, хто мене несе. Впевнена, що це хтось із борошнистих. Хоча, дивно, що мене не за ноги тягнуть в утилізатор.

У ніздрі б'є металевий солонуватий запах.

І тут я забуваю, як дихати. Бо натикаюся поглядом на жорстку лінію блідого підборіддя, шию, увиту срібно-чорним малюнком, пасмо білого волосся, загострене вухо, якісь червоні бризки, особливо яскраві на білому і так схожі на кров... і цей запах...

Він не відмовився від мене? Забрав звідти?

Забрав…

Не відмовився.

Дотримає слова.

Я просто заплющую очі, дозволяючи собі бути тією малою піщинкою. На більше у мене сил зараз все одно немає. І ніяк змінити свою долю я не можу. Як мій господар вирішить, так і буде. Я обіцяла підкорятися.

Змучена свідомість знову тоне у темряві. І я більше не чиню цьому опір.

В себе приходжу різко, наче з води виринаю. Розплющивши очі, роблю глибокий судомний вдих. Повітря обпалює легені, як після задухи. Очі ріже сліпучим білим світлом. А тіло… не відчувається. Болю більше нема. Але й інших відчутних почуттів також.

Паніка накриває мене із головою. Боже, що зі мною зробили? Де я? Що я? Може, від мене вже зовсім одна голова залишилася?

І лише через вічність, наповнену тваринним жахом, я розумію, яка маячня, це припущення. Нащо їм моя голова?

Варто про це подумати, і по моєму тілу пробігає судома. Отже, тіло нікуди не поділося. Воно є. І навіть чутливість до нього, здається, потрохи повертається.

Я намагаюся поворухнутись, але в мене майже нічого не виходить. Тільки тремтячі від напруги пальці трохи згинаються.

І наступної миті над моєю головою починають бігати якісь дивні сполохи. Далеко не одразу до мене доходить, що це вогники на прозорій поверхні. Я під склом?

Але придумати собі нову страшилку про скляну труну мені не дають можливості. Периферійним зором я вловлюю якийсь рух. Хтось іде до мене. І через секунду наді мною схиляється незнайомець у чорному.

Не людина. Але й не борошнистий. Смаглявий, з сіруватим відтінком шкіри, сивим довгим волоссям та металево-блакитним кольором очей. І в них майже повністю переважає райдужка, розсічена вертикальною зіницею. А ще я помічаю подовжені вуха та чорний візерунок на шиї та скронях.

Здається, це представник тієї ж раси, що й мій господар. Напевно, вони не усі білі.

Мовчки оглянувши мене, чоловік починає щось натискати на кришці моєї труни. Там висвічуються дивні схеми та символи. Блимають вогники. Напевно, це щось подібне до мед-капсул, про які пишуть у фантастичних романах.

На підтвердження моїх думок ця прозора штука з тихим шелестом від'їжджає.

− Як ви почуваєтеся, ія? – нейтральним тоном цікавиться сивий.

− Начебто непогано. Але не можу поворухнутися, – відповідаю я тихо та хрипко.

− Це тимчасово. Мені досі не доводилося мати справу з вашою расою, і виникли деякі труднощі з розрахунком параметрів лікування. У результаті ваш організм нерівномірно виходить із лікувальної стази, хоча до вас вже повернулася свідомість.