Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

− Яка нечувана зухвалість, − тягне біловолосий, розглядаючи моє обличчя. Але, здається, не сердиться.

Краєм вуха я чую, як обурено шипить щось борошнистий. Напевно, мене змусять поплатитися за кожне слово, якщо я програю зараз. Якщо цей могутній, впливовий покупець відмовиться від мене і не забере звідси.

І я застигаю, боячись дихати. Видивляючись в темних бездонних глибинах його очей хоч щось. Шукаючи там надію для себе. І мені здається… я бачу інтерес. Холодний. Розважливий. Але він точно є.

Аби лиш я не помилилася.

Кожна секунда видається вічністю.

– Хто забрав її племінницю? − нарешті цікавиться блондин, не дивлячись на борошнистого.

Серце в грудях робить кульбіт, пропускаючи удар. Він погодився? Адже погодився? Інакше навіщо йому це питати?

– Високошановний рі-одо, я не маю права…

– Я спитав, хто? − біловолосий навіть не підвищує голос. І майже не змінює інтонації. Але повітря довкола нас починає тріщати, і шкіру обпалює морозом.

− Інсі Зеа-ма. Для сина, − скосивши очі, я бачу, як згинається в запопадливому поклоні мій тюремник.

Для сина? Що означає «для сина»? Як кого? Іграшку?

– На мене дивись! – обпалює нерви новий жорсткий наказ. На цей раз точно звернений до мене.

Мій погляд відразу повертається назад. Знову потопаючи в темряві чужих очей. Блондин відпускає моє підборіддя і відступає на крок. Складає руки на грудях. Кривить чітко окреслений рот холодною усмішкою.

− Встань. І роздягнися, – наказує мені.

Першою реакцією я мало не псую все, чого досягла. І лише величезним зусиллям волі мені вдається здолати внутрішнє обурення. І гордість. І сором.

Розумію, що це перевірка.

Я обіцяла служити. І маю показати свою готовність виконувати все, що він накаже.

Підводжуся з колін я далеко не так плавно і легко, як опускалася. Ігноруючи біль, намагаюся хоча б не виглядати хворою доходягою. Не знаю, наскільки це у мене виходить. По обличчю біловолосого нічого не зрозуміти.

Далі складніше. Не фізично. Морально.

Людям властиво почуватися беззахисними без одягу. А коли оголюватися доводиться так... перед ворогами. Це майже нестерпно.

Але рамки того, що я можу винести, останнім часом дуже сильно зрушилися. Нестерпно бути слабкою і безпорадною, коли потрібно захистити рідну людину. Все інше можна витерпіти.

Це… лише одяг. Лише тіло. Тіло, яке я добровільно погодилася вручити у безроздільне користування. Заради порятунку Соні.

Тремтячими пальцями підхоплюю поділ своєї сорочки й тягну вгору, знімаючи. Під нею нічого немає. Навіть білизни.

Впускаю сорочку на підлогу. Завмираю, поборовши інстинктивне бажання прикритися. Опускаю руки по боках, стискаючи їх у кулаки. Очі, які я більше не смію опустити, починає пекти. А він дивиться. Наче читає мене. Може секунди. А може й цілу вічність.

І коли я вже починаю думати, що лише перевірка і була метою його наказу, задоволено хмикає. І опускає погляд нижче, оцінюючи моє тіло.

− Повернись, − кидає сухо.

Виконавши наказ, намагаюся не дивитися на дівчат, що завмерли біля стінки. Можу тільки уявити, що вони зараз про мене думають. Але мені начхати. Головне, врятувати Соню. Вони мені не допомогли, коли її забирали. То і нема чого тепер на мене дивитися так шоковано.

Може, в мене нічого не вийде. Може, цей блондин мене обдурить. Все може бути. Але спробувати щось зробити краще, ніж померти, здавшись.

Та мені чомусь здається, що не обдурить. Йому це ні для чого. Цей страшний чоловік і так може отримати все, що завгодно.

А може, я сама себе обманюю?

Я не чую його кроків. Тому, коли моєї спини раптово торкається прохолодна долоня, мимоволі здригаюся, злякано хапнувши ротом повітря. Але змушую себе встояти на місці. Лише очі заплющую. Відчуваю, як чоловік збирає моє волосся, стискаючи біля потилиці. Відпускає.

Веде кінчиками пальців униз по хребту. Наче вивчає мою шкіру навпомацки. Обхоплює талію, боляче стискаючи, начебто приміряється. Веде з боків, викликаючи нервове тремтіння. Притискає долоню до низу мого живота, різко притягуючи мене до чоловічого тіла. Дозволяючи відчути його… інтерес.

О боже.

– Не передумала? – лунає вкрадливий голос біля мого вуха. − Ти готова до того, що я зможу наказати тобі що завгодно? Зробити з тобою все, що захочу? Взяти, як захочу? Завдати болю? Наказати, наприклад… померти?

Від страху в мене починають тремтіти коліна. І повітря стає колючим, застряючи у легенях.

– Я готова на все, якщо ви врятуєте мою Соню, – видихаю хрипко.

− Добре. Мене така угода влаштовує, – хмикає він, відпускаючи. І мені знову чується в його голосі задоволення. – Я беру її. За мною, звірятко.

Я сіпаюся підняти сорочку. Але мене зупиняє коротке "Залиш".

Він… хоче, щоб я йшла за ним… голою? Далі перевіряє, чи вже просто знущається, показуючи свою владу? Хочеться вірити, що перевіряє. А я вже настільки виснажена морально, що мені майже начхати на власну наготу.

Стиснувши пальці до хрускоту, я опускаю голову і повертаюсь до того, кого сама вибрала своїм господарем. Він, нагородивши мене байдужим поглядом, розвертається до дверей. Тих самих, заповітних і до дрожу лячних ​​одночасно. За якими починається невідомість.

Мені залишається тільки йти за ним. І прощатись зі своїм «я». Я виміняла право бути собою на порятунок Соні. Сподіваюся, що цього вистачить. Що я встигла... що їй не зашкодили.

Переступивши поріг вслід за своїм господарем, потрапляю у просторий світлий коридор у світлих холодних тонах. Позаду себе чую кроки борошнистого, шелест зачинених дверей. Але навіть не оглядаюся, дивлячись вже тільки уперед.

І, перемагаючи слабкість, намагаюся встигати за біловолосим. Намагаюся триматись на ногах. Дуже намагаюсь. Мені страшно, що якщо я звалюся, або перечеплюся, він передумає і залишить мене. І все буде дарма.

Тому, зчепивши зуби та обійнявши себе за плечі, уперто переставляю ноги. Крок за кроком. Метр за метром. Плювати на чорні плями перед очима. Начхати, що мене хитає, як п'яну.