Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

Аня.

Не можу заснути. Ще й рука ниє. «Покаталася» на свою голову.

Від нудьги гортаю стрічку в соціальній мережі. У всіх, на кого підписана, на знімках присутні сніг, застілля, привітання зі святами, бенгальські вогники або хлопавки.

Вирішую не відставати від друзів та завантажую свій знімок. Настя сфотографувала мене на схилі, ще до початку мого карколомного спуску. Блакитний лижний костюм мені тут дуже пасує.

Чим би ще зайнятися? Палець сам тягнеться до піктограми «пошук». Вводжу ім'я та прізвище «Ігор Протасов». Перший запропонований мережею обліковий запис виявляється сторінкою того самого Ігоря, на якого я впала сьогодні.

Фотографій в нього багато. Понад дві тисячі. Здебільшого на них він зображений на сноуборді. Або у машині. Останнє фото – його портрет. Виклав він його наприкінці дві тисячі дев'ятнадцятого року.

Цікаво, чому Ігор перестав постити знімки?

Так гаразд. Дивлюсь далі.

Скільки? Скільки підписників? Мільйон? Нічого собі. У мене в голові не вкладається. Цілий мільйон. Матінко рідна! Тобто він - мільйонер?

Звук вхідного повідомлення в тиші готельного номера змушує мене смикнутися від несподіванки та випустити телефон із руки.

Хоч номер невідомий, але, прочитавши вміст СМСки, відразу розумію від кого воно

«Привіт, мала!»

Очі лізуть догори. Він дійсно роздобув мій номер? Який настирливий чоловік.

«Звідки у тебе мій номер?»

«Неважливо»

«Чого тобі треба?»

«Не можу заснути. Захотілося поговорити»

«Чому зі мною?»

Минає хвилина, потім друга. Повідомлення у відповідь так не приходить.

І що це було? Навіщо так робити? Навіщо йому я? В нього цих дівчат, напевно, цілий табір. Я ж звичайна середньостатистична дівчина, яких мільйони довкола нього.

Від власних думок прикро на душі. Жбурляю телефон на зім'яте ліжко. Слідом за телефоном і сама падаю на матрац.

Чекаю. Чого саме насправді не розумію.

А ну його!

Піду собі заварю чай та вийду на балкон. З мого номера такий чудовий вид відкривається на засніжені сусідські будиночки. Гріх не помилуватися, тим більше, що сон так і не йде.

Повертаюся до кімнати з чашкою гарячого чаю. Погляд мимоволі падає на екран телефону. На ньому мерехтить індикатор пропущеного дзвінка.

Від нього? Звичайно, що від нього! І як я не почула? Була ж у сусідній кімнаті. І що мені тепер робити? Треба, мабуть, передзвонити? Ось влаштуюсь на балконі та передзвоню.

З такими думками ховаю телефон у кишеню спортивних штанів. Загортаюся у теплу ковдру, беру чай і виходжу на балкон. Тут прохолодно. Помаленьку сідаю в крісло-пуф, щоб не облити себе гарячим напоєм.

У момент, коли роблю ковток гарячого чаю і збираюся з думками, щоб набрати Ігоря, лунає телефонний дзвін.

Ай-яй-яй, як боляче. Обпеклася.

Та що ж зі мною сьогодні? Невдалий день якийсь.

Дістаю телефон із кишені:

- Так! - гаркаю я на емоціях від неприємного відчуття в роті.

- І тобі привіт, мала. - голос Ігоря звучить у трубці незвично, ніби нижче. - Щось трапилося?

- Ні. - намагаюся зробити ковток повітря крізь зчеплені зуби, аби зняти біль з язика.

- У тебе якийсь голос дивний.

- Бо обпеклася чаєм. Боляче дуже. – жалібно скулю я, здаючись.

У слухавці лунає сміх.

- Що смішного?

- Аня, я знаю тебе менше однієї доби. А ти вже встигла впасти, обпектися. Скажи мені правду, ти ходяча катастрофа?

- Ти подзвонив мені, щоб ображати? Прощавай.

- Стій-стій. Вибач, будь-ласка. Я невірно висловився.

Між нами повисає незручна пауза. Напевно, треба про щось його запитати? Але про що? Так і сидимо, слухаємо в трубці дихання один одного.

- Що ти робиш зараз? – порушуючи тишу, запитує він.

- Дивлюсь на зірки. Вони сьогодні красиві. І на місяць.

– Мільйон років не дивився на зорі.

- Іноді необхідно відірватися від буденних справ та подивитися нагору. Помітити ту красу, яка є навкруги нас. От скажи, часто ти дивишся на небо?

- Складно відповісти. – Ігор з характерним мугиканням замислюється на секунду, - Напевно майже ніколи. А коли дивлюся, то не заради милуватися красою. Дивлюсь на небо просто, щоб зрозуміти, чи буде сьогодні дощ чи ні.

- Ось бачиш. У місті взагалі ми частіше дивимося перед собою або під ноги. А на небо майже ніколи. І на зірки також. За вуличними ліхтарями їх іноді взагалі розгледіти неможливо. А тут у горах хочеться дивитися на нічне небо і вбирати в себе цю красу.

- Дивовижна ти, Аня. – перериває мене Ігор.

- Чому? - не розумію я.

- Не зважай. На добраніч тобі, мала.

- І тобі, Ігорю. – звершую нашу телефонну розмову.

У грудях розливається приємне тепло. Здавалося б, лише одна коротка розмова. Звичайна така телефонна розмова. Але так безтурботно та світло стало на душі. Не чекала я, що цей нахабний, розв'язний Ігор, той хто, так нервував мене вранці, може бути таким іншим. Таким спокійним та врівноваженим.

Боже, що я розповідала тільки що? Про зірки, небо та красу говорила дорослому чоловікові.

Нудна ти, Аню, дуже нудна. Ось він і швидко попрощався з тобою, щоб не захропіти від нудьги в трубці.

Але ж дивовижною теж назвав мене? Хм.

Головне, вуха не розвішувати, слини не пускати. Треба вгамувати фантазію. Взагалі йти спати вже час, годі мріяти про зірки.

 

****

- Аня, вставай! Ти що спиш досі? Десята ранку вже. Швидше біжимо снідати. – тарабанить у двері Настюха.

Радісна влітає в мій номер. Мчить відкривати штори і пускати сонячне світло.

- На вулиці така чудова погода. Ходімо десь у гарному кафе поснідаємо.

Не хочу прокидатися. Травмована рука нила всю ніч. Через біль я змогла заснути лише о п'ятій ранку. Навіть знеболювальне не допомогло.

- Настя, благаю, не чіпай мене сьогодні. Я не виспалась. - ховаю голову під подушку та накриваюся ковдрою.