Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Двері вкотре дзвінко брякають і в бутік заходить представницький чоловік у гарному пальті, під яким захований діловий костюм. Це Санін Андрій Вікторович — місцевий депутат та дуже важлива шишка у нашому місті. Він у всіх на слуху, а в нашій скромній квітковій ще й постійно «на очах».

Чоловік двічі на тиждень приїжджає сюди за букетом свіжих троянд для своєї дружини, але щось мені підказує, що це безглузда причина, щоб просто побачитися з Валерією. Останні кілька зустрічей проходять суто тет-а-тет, після яких він зовсім забуває про квіти. Дивно, справді?

Я жодної крапельки не засуджую Валерію. Вона доросла жінка й сама відповідає за свої вчинки. Мені лише одного не зрозуміти, чому у свої тридцять п'ять, вона не хоче мати сім'ю й задовольняється статусом коханки?

Можливо, у двадцять цього й не судилося розуміти, але я не планую довго зустрічатися з Єфимом. Ми якось обговорювали шлюб. Я не проти стати його дружиною. Якщо спустити з рук прискіпливість, Єфим досить милий. Він старший за мене на дванадцять років. Йому видніше, яка партія має бути поруч. Останні пів року я дуже намагаюся вписуватись у ці рамки, адже між нами кохання. Справжнє. Доросле.

А сварки, які навалилися за останній тиждень — це просто перевірка наших стосунків. Не буває все як у казці…

Сваритися ми почали через мій переїзд. Остаточно зав'язавши із навчанням, я вирішила з'їхати від батьків. Єфим запропонував переїхати до нього, але я не була готова до такого доленосного кроку і, схоже, образила його своїм рішенням.

Просто, мені не хочеться втрачати цю тонку нитку романтики. Ніжність наших зустрічей та трепет прощань. Якщо ми з'їдемося, обов'язково почнеться справжнісінький побут до якого я зовсім не пристосована. А мені хочеться показати себе справжньою господаркою. Саме тому я вирішила деякий час пожити сама. Я навчуся жити самотужки. Навчуся вести побут, готувати. Привчу себе не розкидати речі й тоді Єфим цінуватиме мене ще більше.

— Вони напевно там займаються сексом, — над вухом шелестить голос Ліди — ще однієї співробітниці.

Своїм висновком Ліда підіймає в мені хвилю обурення. Мені хочеться виправдати Леру, вибілити її честь. Її особисте життя стосується лише її.

— Яка тобі взагалі різниця? — шиплю у відповідь, згрібаючи непотрібне листя в урну.

— Ти тільки прикинь, який скандал розіграється, якщо це виявиться правдою! — в її очах танцюють біснуваті вогники, а мені хочеться вилити на неї цебро крижаної води, щоб охолола. Вщухла зі своїми фантазіями.

— Іди краще за трояндами! Андрій Вікторович приїхав по букет для дружини.

— Так-так, звичайно… — хитро посміхається і, затягнувши вузол на фартуху, човгає до троянд.

Згорнути б їй шию, прямо зараз.

Від незаконного завдання тілесних каліцтв співробітниці мене рятує коротка вібрація в кишені.
Дістаю телефон і бачу, що на мене підписалась одна людина. До того ж горить одиницею непрочитане повідомлення.

"Сподіваюся, ти не проти, що я підписався на тебе."

Повідомлення надійшло від користувача m_n_93.

Хто це?

Швидко переходжу на його профіль і в нечисленних фото впізнаю свого сусіда знизу. Усміхаюся. Посмішка неконтрольовано розповзається по губах. Нічого не можу з собою зробити.

"Не проти", — швидко друкую у відповідь і додаю: — "Як ти мені знайшов?".

«У тебе рідкісне ім'я. Дуже бездумно було його розміщувати в ніку, або озвучувати мені, якщо ти хотіла втекти», — услід смайлик, який підморгує.

«Якби я хотіла від когось сховатися, я закрила б профіль».

— Кому ти посміхаєшся? — знову не у свою справу встряє Ліда.

Їй зайнятися нічим, крім як пхати носа не у свої справи?

— Ти сьогодні дуже цікава, не помітила за собою? — Блокую телефон і ховаю його в кишеню. Окрім всюдисущої Ліди, я чую кроки нашого гостя. Я не очікувала, що Санін так скоро піде. Букет ще не готовий.

— Ваш букет буде готовий за десять хвилин! — похапцем обходжу стіл. — Я можу запропонувати вам каву, поки ви очікуєте.

Санін зміряв мене крижаним поглядом і пройшов повз, на ходу застібаючи великі ґудзики свого модного пальта.

Дивлюся на Валерію. Жінка розвертається й віддаляється назад до свого кабінету. До закінчення робочого дня я її так і не бачила. Ліда з піною біля рота намагалася розвинути цю тему, але я обрубувала всі її спроби ще в зародку. Чого нам лізти в чуже життя?

О сьомій вечора Єфим забрав мене з роботи. Сьогодні буде вперше, як він з'явиться у мене у квартирі. Я трохи нервуюсь, бо в мене там безлад.
Взявши всю волю до кулака, я намагаюся не акцентувати на цьому увагу. Аж раптом не помітить?

Єфим вже був повністю одягнений до презентації. Темно-синій костюм дуже вигідно підкреслював його постать. А ось два величезні пакети з супермаркету не надавали шарму.

— Що це? — питаю, коли він дістає пакети з машини.

— Продукти тобі купив. Не впевнений, що ти можеш сама про себе подбати. А так я спокійний, що твій холодильник забитий на найближчі чотири дні.

— Я сама можу забити холодильник! — невдоволено бурчу, ховаючи руки в кишені.

— Звичайно, можеш! Пельменями та сосисками з кетчупом?

— Ти забув про ковбасу, улюблений, та білий хліб. Ковбаса та хліб не дадуть померти з голоду. — Намагаюся обернути ситуацію у жарт, але по обличчю Єфима видно, що йому не заходить мій гумор.

— Куди ставити?

Через довгу хвилину боротьби із замком, ми нарешті потрапляємо до квартири.

— На кухню, на стіл, — іду туди перша. — Зараз розкладу продукти, прийму душ і готова. Мені потрібна година. Ми ж встигаємо?

— У тебе тут пилюка, — проводить пальцем по підвіконні.

— Я тільки переїхала, не встигла прибратися. — Відкидаю волосся, що заважає і дивлюся поверх дверцят холодильника. — Давай ти не починатимеш...

— Ти як тиждень переїхала. — Говорив тихо, ніби сам собі. Потім голосніше: - У чому йдеш? Яку сукню обрала?

— У бежевій сукні піду. У той, з довгими рукавами...