Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Отже, він був ідальґо вбогий, та, попри це, він був сином достатку, бо, як повідомляє його сучасник, д-р дон Хуан Уарте[20] в шістнадцятому розділі свого трактату «Огляд талантів, які годяться для наук», «згідно з правилами метричного запису, ідальґо означає “син достатку”»; і якщо йдеться про достаток суто земного характеру, то це неправда, бо існує безліч ідальґо; але якщо йдеться про той достаток, який ми називаємо доблестю, то це якраз про нього. І наш герой був сином саме такого достатку.

У якомусь розумінні бідність нашого ідальґо вплинула на весь перебіг його життя, бо ж так само з бідності його народу бризкає фонтан його пороків і заразом фонтан його доблестей. Земля, з якої годувався Дон Кіхот, — це земля вбога, земля так обдерта віковими зливами, що повсюди з неї стримлять її гранітні нутрощі. Досить подивитись, як узимку струменять її річки, затиснуті вздовж своїх русел урвищами, ущелинами та проваллями, несучи до моря у каламутних водах багаті поживними речовинами ґрунти, з яких на цій землі мала б прорости щедра зелень. І ця вбогість ґрунту перетворила людей, що на ньому живуть, на кочовиків, бо їм доводилося або шукати собі хліба у далеких краях, або мандрувати зі своїми вівцями, що давали їм засоби до прожитку, з пасовища на пасовище. Наш ідальґо, певно, спостерігав рік за роком, як мандрували повз його маєток вівчарі зі своїми мериносовими вівцями, не маючи свого даху над головою і вкладаючись спати там, куди принесуть їх ноги; він бачив їх, і їхній мандрівний спосіб життя, певно, не раз навіював йому бажання вирушити в далекий світ, на нові незвідані землі.

Тож наш ідальґо був убогий, «статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні». З цього випливає, що він був наділений холеричним темпераментом, у якому домінували палка неврівноваженість і суха стриманість, і хто прочитає вже цитований «Огляд талантів, які годяться для наук» д-ра дона Хуана Уарте, що присвятив цей трактат Його Величності королю дону Філіпу Другому[21], той переконається в тому, який точний портрет Дон Кіхота малює цей талановитий лікар, коли описує палкі й сухі темпераменти. Таким самим темпераментом був наділений і кабальєро Христа Іньїґо де Лойола[22], про якого нам доведеться багато тут говорити і про якого отець Педро де Ріваденейра[23] в V розділі V книги «Житія», яке він про нього написав, розповідає нам, що той мав палку натуру й легко збуджувався, хоч і вмів швидко долати гнів, зберігаючи в собі ту «енергію та силу, які він зазвичай зі собою приносить і яких потребував, щоб виконувати свої нагальні завдання». І немає нічого дивного в тому, що Лойола був наділений тим самим темпераментом, що й Дон Кіхот, бо свого часу він служив у війську й був наділений рисами командира. І навіть у найдрібніших деталях Ріваденейра показував, ким Лойола був, бо, говорячи про його статуру та манеру триматися у XVIII розділі книги IV, уже цитований нами отець, його історик, розповідає, що лоб у нього був широкий і без жодної зморшки, що разом із лисиною надавало йому вельми статечного вигляду. Це відповідає четвертій характеристиці, яку дон Уарте вважає доказом того, що Дон Кіхот мав військовий розум. Ідеться про лису голову, яка «про це свідчить щонайочевидніше», каже він, додаючи: «Бо ця відмінність у спроможностях уяви розміщена в передній частині голови, як і всі інші властивості розуму, а надмірний жар припікає шкіру на голові й у такий спосіб перекриває шляхи, якими пробиваються назовні волосинки. Крім того, матерія, що їх породжує, на думку лікарів, — це екскременти, які виділяє мозок, погодувавшись, а коли там палахкотить великий вогонь, то вони згорають, і тому бракує тієї матерії, з якої можуть прорости волосинки». Звідси я роблю висновок, хоч ретельність історика Дон Кіхота про це нам і не говорить, що цей останній також мав широкий лоб без жодної зморшки й, крім того, мав лису голову.

Дон Кіхот дуже любив полювання, під час якого люди навчаються військової вправності та військових хитрощів, і в гонитві за зайцями та куріпками він обійшов та оббігав усі околиці свого села, завжди сам-один під гладеньким і синім склепінням свого ламанчського неба.

Він був убогий і не мав чого робити. Він не мав чого робити більшу частину року. А немає у світі нічого цікавішого, аніж убогість у бездіяльності. Убогість спонукала його любити життя, захищаючи від будь-якого пересичення й годуючи надіями, а бездіяльність, певно, спонукала думати про життя нескінченне, про життя, сповнене тривог. Скільки разів, либонь, мріялося йому під час вранішніх виправ на полювання, як його ім’я полетить над цими безкраїми рівнинами і кружлятиме навколо всіх людських осель, і дзвенітиме над обширами землі та неозорістю віків! Амбітні мрії наповнювали палким хвилюванням його бездіяльну вбогість, а що вона не знала радощів реального життя, то втішала себе примарними надіями на нескінченну радість безсмертя.

У ті сорок із лишком років свого нікому не відомого життя, бо вік нашого ідальґо наближався до півсотні років, коли він учинив діяння, які зробили його ім’я безсмертним, у ті сорок із лишком років, щó він робив, окрім полювання та порядкування у своєму маєтку? Якими спогляданнями годувалася його душа протягом тривалих годин його повільного життя? Бо він був натурою споглядальною, адже тільки натури, схильні до споглядання, спроможні підготувати себе до таких діянь, до яких готував себе він.

Зверніть увагу на те, що він вийшов у світ і розпочав свою спасенну діяльність лише тоді, коли його вік наблизився до п’ятдесяти років, тобто коли він увійшов у період досконалої зрілості життя. Тобто його божевілля не розквітло доти, доки його здоровий глузд і його доброта остаточно не визріли. Це не був хлопчак, який по-дурному й наосліп вибігає на мало знайому йому дорогу, а розумний і розважливий чоловік, що обирає божевілля, перебуваючи у стані цілковитої зрілості свого духу.

Бездіяльність і нещасливе кохання, про яке я говоритиму пізніше, надихнули його на читання рицарських романів, якому він віддався «з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити», бо не