Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Не диво, що не-мертвих зазвичай вважають дуже сердитими.

* * *

Щось прекрасне, якщо брати у віддаленій перспективі, мало статися невдовзі. Якщо брати коротку чи середню перспективу, мало статися щось жахливе. Це різниця між тим, щоб бачити прекрасну нову зірку у нічному небі й дійсно опинитися поруч із надновою. Це різниця між красою ранкової роси на павутинні й тим, щоб дійсно стати мухою.

Це було щось, що зазвичай не трапляється тисячі років.

І воно мало от-от трапитися.

І воно мало от-от трапитися за покинутою шафою в розваленому льоху в Затінках, найстарішій і найсумнівнішій частині Анк-Морпорка.

Лусь.

Звук був ніжний, як перша краплина дощу в столітньому пилі.

* * *

— Певно, ми могли б пустити чорного кота перейти його труну.

— Але він не має труни! — застогнав Скарбій, чий контроль над здоровим глуздом був завжди дещо сумнівним.

— Гаразд, тож ми купимо йому гарненьку нову труну і тоді пустимо чорного кота перейти її?

— Ні, це дурня. Ми змусимо його перейти воду.

— Що?

— Перейти воду. Немертві цього не можуть.

Чарівники, що скупчилися в кабінеті Архіректора, приділили цьому твердженню повну, заворожену увагу.

— Ти впевнений? — сказав Декан.

— Загальновідомий факт, — категорично сказав Лектор із Новітніх рун.

— Він зазвичай переходив воду, коли був живий, — сказав Декан із сумнівом.

— Втім, не коли він мертвий.

— Так? Звучить розумно.

— Проточна вода, — раптово сказав Лектор із Новітніх рун. — Це проточна вода. Вибачте. Вони не можуть її перейти.

— Ну, я теж не можу перейти проточну воду, — сказав Декан.

— Немертвий! Немертвий! — трішечки втратив самовладання Скарбій.

— Ох, припиніть його під’юджувати, — сказав Лектор, поплескуючи тремтячого чоловіка по спині.

— Ну, я не можу, — сказав Декан, — я тону.

— Немертві не можуть перейти проточну воду навіть по мосту.

— А він один такий, ге? Чи на нас суне моровиця із них, ге? — спитав Лектор.

Архіректор побарабанив пальцями по столу.

— Мертві люди, які тиняються всюди, — це негігієнічно, — сказав він.

Це змусило всіх замовкнути. Ніхто досі не розглядав це в такий спосіб, але Маструм Ридикуль був із того типу людей, які так можуть.

Маструм Ридикуль був, залежно від вашої точки зору, або найгіршим, або найкращим Архіректором, якого Невидна академія мала за тисячу років.

Перш за все, його було надто багато. Не в тому сенсі, що він був особливо великим, а в тому, що його особистість була настільки велетенською, що заповнювала весь доступний простір.

Він надудлювався по саму зав’язку під час вечері, й це було доброю й прийнятною чарівницькою поведінкою. Але потім він повертався до своєї кімнати й грав у дартс, а о п’ятій ранку вирушав на качине полювання. Він горлав на людей. Він їх улещував. І він мало коли носив годящі мантії. Він переконав пані Герпесюк, грізну економку Академії, виготовити для нього такий собі мішкуватий, ядучого голубого й червоного кольорів костюм зі штанами, двічі на день чарівники ціпеніли й дивилися, як він цілеспрямовано бігає підтюпцем навколо будівель Академії, а його гостроверхий чаклунський капелюх міцно прив’язаний до голови шворкою.

Він життєрадісно гукав до них, адже суттєвою рисою характеру таких людей, як Маструм Ридикуль, була залізна віра в те, що будь-кому іншому це теж неодмінно сподобається, щойно він спробує.

— Може, він помре, — казали вони один одному з надією, споглядаючи, як він намагається зламати кригу на річці Анк для вранішнього занурення, — всі ці вправи для здоров’я до добра не доведуть.

Оповідки просочувалися назад в Академію. Архіректор зійшовся в двох раундах навкулачки із Щебенем, тролем-різноробом у «Латаному барабані». Архіректор на спір змагався в армрестлінгу з Бібліотекарем і хоча, звісно, не переміг, але все ж його рука зрештою лишилася при ньому.

Архіректор хотів, щоб Академія сформувала власну футбольну команду для великої міської гри до Вепродня.

Інтелектуально Ридикуль обстоював свою позицію, виходячи з двох міркувань. Перше полягало в тому, що він ніколи, нізащо не змінював власної думки ні про що. Друге — в тому, що йому потрібно було кілька хвилин, щоб зрозуміти будь-яку викладену йому нову ідею, і це дуже цінна риса для керівника, адже те, що будь-хто вперто намагається розтлумачити понад дві хвилини, імовірно, є важливим, а те, що покидають розтлумачувати після першої ж хвилини, майже напевно є тим, чим вони взагалі не мали б нікого турбувати.

Здавалося, Маструма Ридикуля було більше, ніж могло до ладу вмістити одне тіло.

* * *

Лусь. Лусь.

У темній шафі в льоху була заповнена вже вся полиця.

* * *

Кошеля Бука було саме стільки, скільки могло вмістити одне тіло, і він обережно кермував ним крізь коридор.

Я ніколи цього не очікував, думав він. Я цього не заслуговую. Десь трапилася помилка.

Він відчув прохолодний вітерець на обличчі і зрозумів, що придибав на відкрите повітря.

Навпроти нього була брама Академії, міцно замкнена.

Зненацька Кошіль Бук пережив напад гострої клаустрофобії.

Він роками чекав, щоб померти, і тепер помер, і ось він тут застряг — тут, у мавзолеї, повному придуркуватих стариганів, де він має змарнувати решту свого життя за смерті. Ну, перше, що варто зробити, — вибратися назовні й знайти належний кінець...

— Добривечір, пане Буче.

Він дуже повільно обернувся і побачив маленьку постать Модо, ґнома-садівника Академії, який сидів у присмерку, покурюючи люльку.

— О. Здоров, Модо.

— Чув, ви було одубилися, пане Буче.

— Е... Так. Так і було.

— Бачу, ви з цим покінчили, врешті.

Бук кивнув і похмуро оглянув стіни. Брама Академії завжди замикалася щовечора із заходом сонця, змушуючи студентів та співробітників перелазити через стіни. Він сильно сумнівався, що з цим впорається.

Він зчепив і розчепив руки. Ну добре...

— Чи є тут якась інша брама, Модо? — спитав він.

— Ні, пане Буче.

— Ну, і де б нам обладнати ще одну?

— Перепрошую, пане Буче?

Спершу виник звук мордованого мурування, а по тому — нечітка Букоподібна дірка в стіні. Кошелева рука сягнула назад і підібрала його капелюха.

Модо знов запалив люльку. «Багато цікавих штук бачиш на цій роботі», — подумав він.

* * *