Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Його серце стислося.

Або, скоріше, ні.

— О боги, — промимрив Кошіль і прихилився до стіни. І як же воно працює, ну ж бо? Він потицяв у кілька обнадійливого вигляду нервів. Це систолічні... діастолічні... систолічні... діастолічні?.. А були ж іще й легені...

Як фокусник, який змушує обертатися вісімнадцять тарілок водночас, як людина, що намагається запрограмувати відеореєстратор за інструкцією, перекладеною із японської данською корейським молотильником рису, як людина, яка спізнала, що таке насправді означає повний самоконтроль, Кошіль Бук, хитаючись, пошкандибав уперед.

* * *

Чарівники Невидної академії надавали неабиякого значення ґрунтовній, твердій їжі. Не можна чекати від людини якогось пристойного чаклунства, вирішили вони, без супу, риби, дичини, кількох великих тарелів м’яса, пирога-двох, чогось великого і драглистого з вершками зверху, чогось пікантного на тостах, фруктів, горіхів і м’ятної плитки з кавою. Це допомагає зав’язати сальце. Також було важливо, щоб їжу подавали у звичний час. Саме це надає дню форми, казали вони.

Окрім Скарбія, звісно. Він їв небагато, тримався на самих нервах. Скарбій був певен, що він анорексик, бо щоразу, дивлячись у дзеркало, він бачив товстуна. То був Архіректор, що стояв позаду і горлав на нього. І саме Скарбієві не пощастило сидіти навпроти дверей, коли Кошіль Бук висадив їх всередину, бо це було простіше, ніж марудитися з ручкою. Скарбій прокусив свою дерев’яну ложку.

Чарівники крутнулися на лавах, щоб глянути.

Кошіль Бук хвильку похитався, встановлюючи контроль над голосовими зв’язками, губами і язиком, і тоді сказав:

— Гадаю, я міг би засвоїти алкоголь.

Архіректор був перший, хто отямився.

— Кошелю! — сказав він. — Ми думали, ти був мертвий.

Він мусив визнати, що це не найкраща стратегія. Людей не кладуть на смертний одр зі свічками й лілеями навколо, гадаючи, ніби в них голівонька заболіла і їм варто півгодинки передрімати.

Кошіль ступив кілька кроків уперед. Найближчі чарівники полетіли перекидьки в спробі забратися геть.

— Я мертвий, ти бісів юний тупаку, — промимрив він, — гадаєш, я в такому вигляді валандаюся весь час? От ковінька! — він оглянув зібране чарівництво, — хтось тут знає, що мала би робити селезінка?

Він дістався столу і примудрився сісти.

— Певно, якась заваруха із травленням, — сказав він. — Чудасія, ти можеш прожити ціленьке життя з цією бісовою штукою, яка щось там собі клацає чи що вона там робить, булькає чи абищо, й ніколи не знаєш, на чорта лисого вона насправді треба. Це ніби ти лежиш уночі в ліжку й чуєш, як шлунок чи що інше робить дир-дир-дир-р-р. Він просто бурчить тобі, але хтозна, які чудернацькі хімічні обмінні процеси насправді відбуваються...

— Ти не-мертвий? — спитав Скарбій, який нарешті спромігся видобути слово.

— Я не просився, — сказав покійний Кошіль Бук, роздратовано поглядаючи на їжу й міркуючи, як ця чортівня працює, перетворюючи все це на Кошеля Бука, — я повернувся лише тому, що більше йти було нікуди. Думаєте, я хочу тут бути?

— Але, напевно, — сказав Архіректор, — ти не... ти знаєш парубійка, того, із черепом і косою...

— Ніколи його не бачив, — різко сказав Кошіль, обстежуючи найближчу страву, — справді вимотує, це невмирання.

Чарівники робили несамовиті знаки один одному над його головою. Він глипнув угору й зиркнув на них.

— І не думайте, що я не бачу ці ваші несамовиті знаки, — сказав він. І був вражений, усвідомивши, що це правда. Очі, які останні шістдесят років бачили крізь блідий, туманний серпанок, нині були налаштовані як найтонший оптичний апарат.

Насправді дві головні думки опанували умами чарівників Невидної академії.

Те, що подумала більшість чарівників: це жахливо, невже це справді старий Кошіль, він був таким милим старим пантофлем, як ми можемо його здихатися?

Як ми можемо його здихатися?

Те, що подумав у гудінні й спалахах у кабіні свого мозку Кошіль Бук: що ж, це технічна перемога. Життя після смерті існує. І воно таке самісіньке. Ото щасливчик!

— Ну, — сказав він, — і що ви думаєте з цим робити?

* * *

Це було через п’ять хвилин. Півдюжини найстарших чарівників бігли через відкритий усім вітрам коридор услід за Архіректором, мантія якого аж надималася ззаду.

Розмова точилася така:

— Це напевно Кошіль! Він навіть говорить, як він!

— Це не старий Кошіль. Старий Кошіль був набагато старіший!

— Старіший? Старіший за мертвого?

— Він сказав, що хоче назад свою стару спальню, а я не бачу, чого б це я мав виселятися...

— Ти бачив його очі? Як буравчики[8]!

— Е? Що? Що ти маєш на увазі? Маєш на увазі як той Гном, який відає крамничкою делікатесів на вулиці Канатній?

— Я маю на увазі, що вони тебе ніби пробуравлюють!

— ...в ній чудовий вид на сади, і я вже всі свої речі перевіз, і це нечесно...

— Таке раніше траплялося?

— Ну, був ще старий Паливода...

— Так. Але він фактично ніколи не вмирав, тільки мав звичку обмазувати мармизу зеленою фарбою, відкидати віко труни й кричати: «Сюрприз! Сюрприз!».

— В нас тут ніколи не було зомбі.

— А він зомбі?

— Я думаю, так...

— Чи означає це, що він буде калатати в чайник і танцювати з дівулями цілу ніч?

— А хіба вони так роблять?

— Старий Кошіль? Це не скидається на те, що йому до душі. За життя він ніколи не любив багато танцювати.

— Хай там як, ти не можеш довіряти цим богам вуду. Ніколи не вірте богам, які носять циліндр і безперестанку шкіряться, ось мій девіз.[9]

— Та хай мені грець, якщо я поступлюся задля зомбі спальнею, на яку чекав роками...

— Правда? Що за смішний девіз.

* * *

Кошіль Бук прогулявся всередині власної голови ще раз.

От же дивина. Тепер, коли він був мертвий, або ж більше не живий, або хай який він був, його думки відчувалися яснішими, ніж будь-коли раніше.

І контроль теж, здавалося, був простіший. Він заледве мав турбуватися про ці дихальні штуки, селезінка так-сяк працювала, чуття діяли на повну котушку. Травна система, втім, лишалася загадкою. Він глянув на себе в срібну тарелю.

Він все ще скидався на мертвого. Бліде обличчя, кола під очима. Мертве тіло. Кероване — та лишалося,