Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

Надто чужим, незвичним було все довкола. Дратували нестандартність обладнання операційної, невдале розташування люстри над столом. Турбувало те, що важко буде порозумітися з хірургічною сестрою: вона звикла асистувати Сатіапалові, то годі й сподіватися, що мовчазний жест або навіть погляд іншого хірурга накаже їй зробити те чи інше. І, нарешті, зовсім нестерпною були присутність в операційній сторонніх.

Так, Сатіапал для Лаптєва зараз не хірург і не родич хворої, а небажаний глядач, якого, на жаль, не можна виставити за двері. В білому халаті, масці, шапочці, він стоїть посеред кімнати, піднявши обидві руки в стерильних рукавичках догори, — так, ніби капітулює перед жорстоким ворогом або благає у богів чуда. І хоч це — звичайна поза хірурга перед операцією, вона дратує Лаптєва, бо професор Сатіапал, уникнувши боротьби за життя, тепер стовбичитиме над душею, як грізний і несправедливий суддя.

“Не слід було братися до операції за таких обставин і в такому настрої! — стурбовано думає доцент, і це дуже зле, бо щонайменша краплина сумніву діє на мозок, я с отрута, розхитує силу волі. — Не слід було братися… Але ще не пізно відмовитися…”

Тільки ні — пізно! Хірургічна сестра схилилась над хворою. Краплина по краплині падає на марльову маску ефір. А хвора шепоче російською мовою:

— …вісімдесят сім… вісімдесят вісім… Іване, сьогодні перший день Азарха. Ти пам’ятаєш, Іване?.. — І знову одноманітне: — вісімдесят дев’ять… дев’яносто… дев’я… но… сто…

Все. Хвора заснула. її губи заворушилися, і з них злетіло ще одне, ледве чутне, слово:

— Андрійку!

Лаптєв здригнувся: звідки вона взнала, як його звуть? Адже він нікому в цьому маєткові не сказав свого імені!.. Але над цим вже не було часу замислюватися. Він ступив крок вперед і простягнув праву руку. Чи то хірургічна сестра проґавила, чи то він сам не розрахував відстані, але стерильний пінцет випорснув з пальців і брязнув на кафельну підлогу.

— Ч-чорт! — неголосно вилаявся доцент.

Все було проти нього. Асистентка не розуміла його жестів, і йому доводилося в найнапруженіші секунди розпорошувати свою увагу, щоб пригадати назву того чи іншого інструмента на чужій мові. Пухлина була далеко більшою, аніж передбачалося, тому довелося додатково поширити операційне поле. У хворої раптом зупинилося серце. Треба було кинути все і рятувати їй життя.

Лаптєв відчував, що робить все не так, як слід. Правда, руки машинально виконували потрібні рухи, але зникла та дивовижна чутливість пальців, яка дозволяє провести лінію розрізу саме в потрібному місці і не збочити ані на міліметр.

— Що ви робите?! — зойкнув Сатіапал і підскочив до стола.

— На місце! — крикнув Лаптєв. — Сестра, затискач!

З пошкодженої артерії чвиркнула кров. І це зразу отверезило доцента. Він забув про усе в світі, крім найголовнішого, діяв скальпелем упевнено й точно, відокремлюючи пошкоджені клітини від здорових.

Та ось доцент сповільнив рухи. Він забрався в глибини людського мозку, — туди, куди ще не забирався ніхто. Тепер надія лише на інтуїцію. Однак на неї покладатися можна з обережністю і тільки тоді, коли маєш можливість перевірити правильність вибраного рішення, а тут за якихось кілька секунд треба проаналізувати десятки можливих варіантів, врахувати силу-силенну обставин…

Сатіапал тупцював на місці. Лаптєв не дивився в його бік, але мимоволі уявляв, як шаленіють, сповнюються ненавистю очі професора, спрямовані на недотепу-доцента.

— Геть! — закричав Сатіапал. — Ідіть! Я сам!

— Не галасуйте! — Лаптєв одмахнувся, як од мухи, зробив ще кілька рухів скальпелем і одійшов убік. — Прошу!

Тепер глядачем став він.

Лишалося зробити небагато, але це була найважча частина операції. І тут виявилося, що Сатіапал справді мав підставу пишатися з себе: те, над чим Лаптєв морочився б ще з півгодини, професор скінчив за кілька хвилин.

За мовчазним знаком Сатіапала сестра хапливо одкрила великий нікельований бікс. Його вщерть заповнювали тампони, просочені густою синьою рідиною.

“Що він хоче робити?!” — жахнувся Лаптєв.

Сестра брала ці тампони довгими щипцями-корнцангом і подавала Сатіапалові. А той видавлював рідину з тампонів у рану, вимивав і витирав її, густо присипав якимось червоним порошком, — взагалі, робив щось неприпустиме, неймовірне.

Лаптєв круто повернувся й вийшов з операційної. Якщо хвора й мала шанс на життя, то після останньої процедури Сатіапала цей шанс зник.

Доцент пішов довгим коридором, прямуючи до своєї кімнати, але помітив, що йде хибним шляхом. Він поткнувся в одні двері, потім в інші. То все були порожні, посновані павутинням приміщення. Нарешті йому почулося якесь шарудіння. Він підвів голову і побачив невелике заґратоване віконце в глухій стіні коридора. У віконці на мить з’явилося і одразу ж зникло обличчя рудої підстаркуватої людини.

— Послухайте, — гукнув Лаптєв, — як пройти до круглого залу?

Ніхто не відповів. Доцент знизав плечима і пішов назад. Біля операційної він наскочив на Сатіапала.

— Спасибі! — глухо сказав професор. — Пробачте за образу. Ви зробили операцію так, як зробив би її я.

— Хвора житиме?

— Не знаю.

— Тоді — компліменти завчасні! — сердито сказав Лаптєв.

Майкл Хінчінбрук м’яко сплигнув з віконної ніші й зіщулився в кутку крихітної напівтемної кімнати. Він скидався зараз на кота, що заліз до хазяйської комірчини і в першу-ліпшу мить готовий чкурнути звідти, рятуючи свою шкуру.

— Послухайте, — почулося з-за віконця. — Як пройти до круглого залу?

Хінчінбрук беззвучно засміявся, випростуючись: ні, це таки не Сатіапал. Гукай, любий, гукай!.. Дурень кричить, а розумний слухає, Інколи отак можна почути дуже Корисні речі.

Незнайомий кілька секунд постояв нерухомо, а потім, якщо судити з тих звуків, що долітали в кімнату, пішов праворуч. Отже, можна продовжувати свою справу.

Тепер Хінчінбрук діяв обережніше. Він добув з кишені дзеркальце і висунув його за грати, влаштувавши щось схоже