Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

Кілька вдихів глибоких, водички попий, виходиш на стежку війни. Сама проти цілого світу. Якому накашляти, начхати, напісять і накакать на твої проблеми.

Роби авдит своїх навичок слідака поважняка, струшуй із них пенсійний пил, відкидай трачене міллю. За годину — детальний план дій під час проголошення воєнного стану.

— Стасе, це я. Мені потрібен повний звіт у справі Олійник: адреси й телефони всіх фігурантів. Розшукай Зірку Симчич, її за старою адресою немає. По-третє, як наше квартирне питання?

— По-перше, здрастуйте, Тетяно Іванівно, як почуваєтеся, як справи, як вам подобається ця погода? По-друге, списочка отримаєте негайно, а по-третє, квартири до Нового року не буде, за лишилося два дні, нормальні люди вже свят кують…

— Не маю жодної хвилини. Приходь — дивись мою хоч зараз. — Є варіантик…

— Уже згодна, коли переїжджати?

— Тетяно Іванівно, я трохи одвик від вашого шаленого темпераменту. Просто буря й натиск, по-нашому: штурм унд дранг. Не сподівався втрапити в цю річку ще раз. Варіант обміну: я живу в готельці на Оболоні, будинок бетонний…

Ви — до мене, я — до вас, різниця в класі — моїм коштом.

— Оформляй і неси гроші. Коли переїжджаємо? Я збираю речі.

— Зніміть ногу…

— Що-о-о-о?

— Зніміть ногу з педалі газу, перенесіть її на педаль гальма, поступово натисніть, увімкніть правий поворотник і, зупинившись біля бордюру, вимкніть його.

— Ти здоровий?

— Більш ніж. Ви збираєтеся переїжджати, не знаючи куди? Ви ж не бачили моєї квартири.

— Дах є? Решта мене не цікавить. Неси гроші.

За дві години Кулик дзвонила у двері тележурналіста Олега Ткача. Сусіди Зірки Симчич, друга її дитинства. Який проміняв правду про злочинну діяльність фірми «Деметра», що під машкарою доброчинництва нелеґально торгувала українськими дітьми за кордоном, на лагомини нещасні. Ткач колись проходив свідком у справі Симчич Олійник.

— Я тобі ключі прив’яжу на мотузок і повішу на шию…

Прочинила двері усміхнена старша пані в чепурній фартушині, з руками в тісті.

— Ой, даруйте, гадала — син.

— Коли він має бути?

— Сказав, їде. А ви, власне, хто? — окуляри з’їхали пані на кінчик носа, щоб роздивитися гостю.

— Старший слідчий прокуратури.

Жінка грюкнула дверима перед Кулик.

Кулик не відпустила пупки дзвінка.

— Я викличу міліцію, — сказало з квартири.

— Я сама — міліція.

— Що вам від нього треба?

— Мені не від нього, мені від вас треба.

— Від мене?

— Почала пекти пиріжки на Новий рік та забула рецепта. Хочу порадитися.

— Я покличу чоловіка.

— Чимшвидше.

За дверима помовчало. Блеф.

— Дайте ваше посвідчення.

Кулик просунула посвідчення в утворену щілину.

— Воно передавнене.

— Дам телефон, пересвідчитеся, хто я.

Кулик продиктувала, Господи, хоча б Стаса десь не завіяло.

— Там підтверджують, що ви старший слідчий прокуратури, — по павзі здивувалося за дверима.

— А я вам що казала?

Бабця через ланцюжок ще раз оглянула по свідчення, звірила фотку з оригіналом.

— Тут ви якась інакша.

— Я схудла.

— Цікаво, як вам це вдалося?

— Мій рецепт — не для всіх. То як, стоятиму тут?

— Проходьте. Тільки скиньте чоботи, я при брала.

«От притичина, у мене цілі колготи?»

— Ось узувайте.

Кулик миттєво, аби не світити діркою, всунула ноги в подані капці. Глипнула в дзеркало, гай гай, жінки в такому, як вона, не ходять. Жінки не ходять, а слідчі прокуратури ходять. Для конспірації.

— Записуйте. Тісто я роблю листкове, не люблю глевтяків. Щоб не марудитися, купіть у супермаркеті, тепер пристойні півфабрикати… — скоромовила мати Олега Ткача.

— Даруйте…

— Ви ж хотіли рецепта, хіба ні? Однаково до приходу сина не розмовлятиму. Проходьте, сі дайте. Не проти, я піду на кухню? Дякую. У нашому парадному вже у три квартири лазили, Олег спілкувався з міліцією як свідок. Ви з цього при воду?

— Ні.

— У Олега важка робота, я боюся, ображені після кожної передачі знаходяться, переслідують, прав вихитують, хоч і двері панцерні поставили…

Ви до нього в роботі?

— Ні.

— Учора в нашому дворі стріляли. Щовечора канонада. Чечня якась. Убили когось?

— Ви ж казали, що не розмовлятимете зі мною до приходу сина.

— А я й не розмовляю. Я питаю.

— Ні.

— Що ні?

— У дворі нікого не вбили.

— Дивно. То навіщо вам Олег?

— А тепер помовчу я.

Хтось прийшов. Олегова мати кинулася до передпокою.

— Тут до тебе з прокуратури.

— Чому не попередила?

— Не встигла…

— Здрастуйте, — Олег, не скидаючи куртки, заглянув до кімнати.

— Доброго здоров’я.

— Я вас десь бачив.

— Кулик Тетяна Іванівна, старший слідчий прокуратури.

— Згадав. Це ви вели справу Зірки Симчич?

— Я.

— Ма, розвантаж харчі і дай нам кави. Весь