Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

Клинтон осяйно заусміхався і рушив простісінько до неї.

Зірка зосередилася і, мов та екранна Голівуда, спрямувала на нього потужний гіперболоїдний промінь. Клинтон витримав, лише глипнув на Гіларі. Першу світову леді гороб’ячою радою припнув збуджений натовп ліцеїстів — тріпотів назустріч зірково-смужковими прапорцями. «Хоча б не позабували, що Future Indefinite утворюється за допомогою допоміжного дієслова will, а не shell, — вона ж американка»,

— Зірка за галасом і ентузіазною музикою ліцейського оркестру не чула вимови учнів. Лиш бачила: балачка тішила VIP-леді, бо Гіларі сміялася, ще й перепитувала. А Зірчині годованці наввипередки пнулися вставити й свої п’ять копійок, тобто файв центів. Не щосереди твоєю американсько-англійською можна шиконути перед майбутнім президентом Сполучених Штатів. Гіларі їх розуміє. «Цікаво, як Біл називатиметься, коли Гіларі виграє вибори, — перший джентльмен?»

А перший джентльмен уже встиг матеріалізуватися впритул до самісінького Зірчиного обличчя. Сивуватий, зеленоокий, усміхнений. Ковзнув знавецьким експертним мужчинським оком. Зірка аж хитнулася до нього, напинаючи паперову стрічку кордону. Око заіскрило, Клинтон зупинився, щось спитав. Клятий оркестр затулумбасив дужче. Зірка безпорадно показала на свої вуха — вийшло досить мило. Біл осміхнувся, нахилився просто до Зірчиного обличчя і перепитав приязно, як її звати.

— Зірка, — відказала і хутенько переклала, — поамериканськи — Star.

— О, ваші батьки далекоглядні, ви таки суперстар, — компліментнув Клинтон, — я вас запрошую на імпрезу до Білого дому з нагоди Дня Незалежності.

— Я щойно повернулася з Америки, але запрошення приймаю, — знахабніла Зірка і стиха доказала, — а можна я вас поцілую?

Клинтон паснув поглядом — де Гіларі? Та саме ручкалася з восьмикласниками, секьюріті затулило шефа міцними організмами, Біл нахилився, Зірка зіп’ялася навшпиньки.

«Матка Боска, який у нього червоний ніс, він же пияк». Збоку клацнула чиясь «мильниця». Зірка кинула погляд — всі свої, нікого чужого. Цьом, цьом в обидві щоки, і Біл притьмом гайнув уздовж скуйовдженого історичним моментом натовпу, бо вже вгледів Гіларі в найближчому інформаційному просторі.

Барвиста кашемірова хустина елегантно огортала плечі Гіларі, протокольна посмішка личила їй, пасувала навіть надто блідим вустам. Гіларі репрезентувала: маю все, і вища за мене хіба Богородиця. Біларі Клинтони, взявшись за ручки, демократично посунули крізь збуджений натовп. Перед Зіркою вродився вже наш молодик у довгополому пальті і швиденько запитав та занотував її прізвище. The end

Колишня маєтність колишнього київського цукрового магната втратила пишність і гоноровість, що їх мала за царату. Не знати коли фарбовані, покоцані часом кремезні тітки з тугими біцепсами і горнятками-персами підпирали балкона байдужо і приречено. Їхні банькаті, без зіниць, схожі на облуплені варені яйця, очі набачилися всього, а майбуття їм позапинала стареча катаракта. Пообіч парадного входу, оздобленого в стилі модерн початку століття, архітектором були покладені не знати навіщо дві велетенські залізні кулі, вони вгрузли до половини в порепаний асфальт і зачовгалися пацанвою до блиску. Над кулями тьмяніла вивіска «Прокуратура Староміського району». Перехняблені двері проорали в асфальті борозенку і жалібно повискували.

Зірці вадило з озонної купелі початку київського літа, огорнутого пахощами райдерева-бузку, ступити до царства блювотно-моторошного страху. Поряд клацнув фотоапарат.

Скинулася — нікого. Привиділося. Зайшла. Коридор так само давно стеряв породу, відгонив комуналкою, совіцьким жеком, сумотою і незвіддю. Ото хіба лише веселі молодиці у закаляних комбінезонах і білих хустках до брів, сновигаючи прокуратурою з відрами фарби, еманували розраду.

Не обхудна, а струнка, гінка, з незвичайною зачіскоюїжачком, що зворушливою косицею стікала на довгу шию, вбрана у білу льняну льолю з ручним білим грубим мереживом, у шкіряні, давньогрецькі якісь, сандалії, із розмаїтим шаликом на оголених плечах, Зірка виглядала в прокуратурському інтер’єрі чужинкою. Сторожко обходила баняки з малярськими розчинами, позирала на папірець у руці. Знайшла кабінет, постукала, зазирнула.

— Секундочку, — мовила жінка в мундирі, і вже до відвідувачки на стільці, — я записала, дякую.

— Травко, що тут робиш? — здивувалася Зірка.

— Я її не викликала, — наголосила слідча. — Травіата, — вона зиркнула до протоколу, — Степанівна сама прийшла.

Дякую ще раз, пані Голуб, ви вільні. — Ійко, я-а-а са-ама прийшла-а, — потвердила Травіата.

Лише один погляд на Травіату все пояснював. Затинається, волосся скуйовджене під линялою хусткою, пов’язаною коротким косинцем догори, клейончаста драна торба з мотузками замість ручок обліплена значками. Зірка запхала Травіатині пасма під хустину, обсмикнула і застебнула не за сезоном теплу кофтину, підштовхнула до дверей.

— Йди додому і чекай.

— Симчич Зірка Орестівна, — слідча звірилася з записом, — класний керівник дев’ятого класу дипломатичного ліцею?

— У нас це називається куратор-наставник.

— Уже виправила…

Зірка роззирнулася. Кабінетик захаращено шафами з теками, меблями, мабуть, з інших кімнат. Незатишнозапилюжено, казенно. Вмостилася на краєчку стільця.

— У нас ремонт. Прокуратурою Староміського району порушено кримінальну справу за фактом масового отруєння дітей у дипломатичному ліцеї, що сталося минулої п’ятниці.

Серед осіб, присутніх того дня на місці події і так чи інакше причетних, були й ви.

— Тетяніванно! — долинуло з вулиці.

Слідча підійшла до вікна. У дворі стояло усміхнене дівча у закороткій сукенці і модних грубих черевиках на тонких ногах.

— Заходь, Синице, заходь, — гукнула слідча.

Дівча повернулося спиною, підсмикнуло спідничку і виразно поляпало себе по кругленькому голісінькому гузенці.

— У чотирнадцять народила. Дитинку викинула на смітник, а сама пішла до школи. Не до вашої? Її взяли з репетиції бальних танців.

— У нас таких нема.

— Атож. У вас — дочка радника американського посольства. — І діти дипломатів інших країн.

— Зарубіжні харчуються разом з нашими?

— Так… Ні… Не зовсім.

— Яку