Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

— Оце інша річ, товаришу сержант. Це гідна відповідь. Міліціонер має бути схожий на засідланого коня — завжди готовий скакати, куди треба і коли треба. І скакати навзаводи, тобто, якщо повернемося від коня до міліціонера, робити своє діло бездоганно. Гаразд. Я передаю вас у розпорядження полковника Салімджана Атаджанова. Будете вчитись у нього. Це добре відомий працівник міліції нашої республіки. Чесний, відданий, ладний життям накласти за благо людей, держави. Постарайтеся перейняти його досвід. А там ще поміркуємо, в якому відділі вам остаточно залишитися.

Начальник відділення натис кнопку. В дверях стала секретарка.

— Попросіть товариша Атаджанова.

За хвилину до кімнати увійшов високий на зріст широкоплечий чоловік років уже п'ятдесяти п'яти. Він був без кашкета. Поздоровкався за руку з Алі Усмановим, кинув на мене бистрий чіпкий погляд. Я теж пильно розглядав його: адже тепер мені разом з ним працювати, сумувати і радіти! Ледь видовжене обличчя, шрам на лівій щоці, широкий лоб із залисинами, густа сивина. Сам усміхається, а очі ніби суворо запитують: «Ану лишень признавайся чесно, хто ти такий?» Просто хочеться підхопитись і визнати навіть неіснуючі гріхи. Я вже збирався це зробити, але начальник коротко відрекомендував мене й закінчив:

— Товариш Кузиєв буде працювати під вашим керівництвом.

— Здається, ви хочете перетворити мій відділ на дитячий садок, — усміхнувся Атаджанов.

— Атож, бо ви хороший вихователь, — засміявся Алі Усманов.

Я мовчки пішов за своїм новим начальником. Бай-бай-бай, ну й здоровецький дядечко, наче казковий богатир. Іде по коридору — підлога тріщить! В жодні двері не ввійде, як не пригнеться.

Увійшли до кабінету. Він сів на свій стілець, кивком голови наказав і мені сісти. Помовчали.

— Як тебе звати, синку? — заговорив він раптом на «ти».

— Хашимджаном.

— О-о, тезко мого брата! Отже, ти один з перших випускників міліцейської школи? Гаразд, гаразд. Скажи-но мені, синку, ти сам побажав стати міліціонером чи хтось порадив?

— Так, батько порадив.

— А тобі особисто до вподоби ця робота?

— До вподоби. Ми практику проходили…

— Це добре. Тоді, сподіваюся, ми з тобою спрацюємось. Адже інші йдуть у міліцію, маючи бажання покрасуватись у формі або посвистати в свисток. Такі недовго затримуються в нас. Ти де живеш?

— Поки що в гуртожитку училища. Згодом підшукаю кімнатку, товаришу полковник.

— От що, Хашимджане. Не люблю я офіційщини. Зви мене просто Салімджаном-ака. В приватній розмові. Але начувайся, якщо не будеш звертатися по всій формі з питань служби чи при рапорті… А щодо квартири, ти маєш рацію, поживи поки що в гуртожитку. Далі побачимо, як воно буде. Є інший варіант… Ти знаєш, у якому відділі будеш служити?

— Ні, не знаю.

— В обехеес — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Робота у нас тяжка, хліб свій дарма не їмо. Вистачає ще типів, які так і норовлять запустити лапу в державну кишеню. Не в тім'я биті вони тепер, шахраї, трохи заґавишся — так і обведуть навколо пальця. Я прихильник найкрутіших заходів проти злочинців. А Алі Усманович, бачся, прагне перевиховати їх, поблажливість, вважаю, виявляє… Ну та годі, про все це ми ще погомонимо… Хоч би як там було, у міліції повинна бути тверда рука.

Моя думка про Салімджана-ака мінялася того дня кілька разів. Ще недавно в кабінеті Усманова, правду кажучи, він нагнав на мене страх. Потім поговорив зі мною трохи, і я повірив, що в такого начальника можна навіть закохатись. А ввечері Салімджан-ака так шпетив одного молоденького лейтенанта, що той, бідолаха, тремтів, як кошеня перед бульдогом, і я знову перелякався не на жарт. Та-ак, складна це людина — полковник. До такого начальника і не втямиш, як треба ставитися: чи то обожнювати, чи то боятись… А може, просто поважати?..

Минуло тридцять днів, чергування різне, знайомство з інструкціями… Якось Салімджан-ака викликав мене до себе.

— Ну, Хашимджане, пора, я гадаю, і за серйозні справи братися. Як ви вважаєте?

— Пора, я вважаю.

— Прочитайте оцю заяву трудящих і вживайте відповідних заходів.

— Слухаю, товаришу полковник.

Я взяв заяву, пішов до себе в кабінет. Почалося! Тепер потанцюють усілякі злодії, розкрадачі народного добра! Стережіться, шахраї: сержант Хашимджан Кузиєв приступає до виконання своїх службових обов'язків!

Усе-таки це не жарт»— перше завдання. З одного боку — радість розпирає груди, так і тягне затанцювати; а з другого — моторошно робиться, коли уявлю, що раптом не впораюся з відповідальним завданням. Сиджу, перечитую заяву.

«Начальникові Каттайського районного відділення міліції тов. Усманову А. У. Від групи трудящих, які постійно харчуються в кафе «Сама втіха»

Заява

Ми, студенти зубопротезного технікуму, працівники артілі «Алюмінієві ложки й каструлі», робітники поліклініки № 43 і аптеки № 34, а також мешканці ближніх вулиць, постійно харчуємося в кафе № 12, що має назву «Сама втіха». Ми маємо всі підстави, щоб змінити цю назву на іншу, наприклад, отаку: «Самі гризоти», тому що людина, яка побуває тут, має не втіху від смачних страв, гарного обслуговування, а самі гризоти, а ще шлункову хворобу, — бо обслуговуючий персонал кафе нечемний, нахабний, нечистий на руку, в прямому й переносному розумінні. Про якість їжі краще й не говорити: недосмажене, пересолене або переварене й недосолене, лагман[3] тут — шматок тіста, плов — каша, зварена на самій воді, юшка — просто ріденька водичка. Про те, що м'яса в страві й під мікроскопом не знайдеш,