Читати книгу - "Шепіт на вітрі"

По годині вирішили залишити печеру й подорожувати далі. Пітер повів Місячне Сяйво до виходу, але раптом зупинився. Дві величезні ноги затуляли вихід.

— Це велетень, — прошепотіла Сіра Шкурка.

Вони відступили в глиб печери і завмерли в чеканні. Чутно було, як велетень походжав по галявині й нюшив.

— Чую людський дух. Тут хтось ховається. Кінські сліди ведуть до печери, а ось ці схожі на сліди кенгуру, — бурмотів він.

Велетень став на коліна і почав розчищати вхід до печери. Величезна рука обережно просунулася всередину, і здоровенні пальці заходилися обмацувати стелю й стіни.

Пітеру часто доводилося під час полювання обшукувати кролячі нори. Тепер він зрозумів, як почувають себе в такий момент кролі. Він відстебнув Громовика, розмотав його, розкрутив над головою і щосили вдарив по великому пальцю велетня. Шкіра на пальці тріснула, полилася кров.

Велетень заревів од болю й висмикнув руку з печери. Вони чули, як він смоктав палець і бубонів:

— Мабуть, там змії.

Незабаром друзі почули, що велетень нахиляється, і за мить в отворі печери з’явилось його око — величезне, з довгими віями, схожими на очерет. Пітер одним ударом Громовика міг осліпити велетня, але ніколи б не дозволив собі такої жорстокості. Око, не кліпаючи, дивилося прямо на них.

— Ага, — задоволено промовив велетень і раптом заволав од болю.

Це Пітер щосили вдарив його по щоці. Джарра відсахнувся, потім підвівся і, хитаючись, пошкандибав до струмка.

— Хоче змити кров зі щоки, — мовила Сіра Шкурка.

— Мабуть, що так, — докинув Пітер. — Струмок, напевно, десь поруч. Ходімо в глиб печери і влаштуємося на ночівлю. Вже пізно, в темряві ми не зможемо вручити йому чарівну пелюстку.

Вони міцно спали всю ніч, а коли розвиднілося й заспівали перші пташки, поснідали й приготувалися рушати в путь.

Сіра Шкурка нервувала.

— Почекайте на мене тут, я спершу розвідаю, що там і як, — сказала вона й вистрибнула у залитий сонцем світ.

Кенгуру обскакала галявину і повернулася до печери.

— Мені здається, надворі все спокійно, — сказала вона. — Треба цим скористатися.

Пітер скочив у сідло, і друзі рушили. Вони майже перетнули галявину, коли почули страшенний грюкіт і перелякано озирнулися. Це велетень Джарра зіскочив на землю з вершини скелі, на якій цілу ніч підстерігав Пітера.

Велетень задоволено реготав. Він стояв між ними й печерою. Друзі опинилися в пастці. Тікати до лісу не було рації, одним стрибком Джарра наздогнав би їх.

Він сунув на них, мов хижак на уподобану жертву.

— Хто це насмілився зайти до мого лісу? — заревів він, зламав акацію аж під саме коріння і жбурнув її в Пітера. Перевертаючись у повітрі, дерево впало на землю поруч із друзями й розлетілося на тріски. Велика скалка просвистіла над головою Сірої Шкурки. Вона вчасно відсахнулася, й гілка встромилася в землю.

— Ти бачив? — вигукнула кенгуру. — Він хотів убити нас. — Вона кипіла обуренням. — Зараз я провчу його.

Гігантськими стрибками Сіра Шкурка кинулася до велетня. В ту мить, коли він уже міг схопити її, вона звилася вгору — все вище й вище — і щосили хвицнула Джарру в груди. Пальці її ніг зав’язли в цупкій тканині його сорочки. Відштовхнувшись від грудей велетня, як від трампліна, вона зробила сальто в повітрі. Її важкий хвіст, описавши коло, мов батіг, хльоснув велетня з такою самою силою, з якою той жбурляв у них колоду.

Велетень заголосив од болю, поточився, змахнув руками, щоб не впасти, але наступний удар у груди вибив його з рівноваги, і він упав горілиць на галявину, вдарившись головою об кам’яну скелю. Джарра падав, як зрубане дерево, потилицею він збив з верхівки скелі два величезних валуни, які з гуркотом покотилися вниз. Оглушений ударом, Джарра знепритомнів.

— Треба надіти на нього наручники, поки він не прийшов до тями, — крикнула Сіра Шкурка.

Пітер поскакав верхи їй на допомогу. Він зіскочив з коня й підхопив величезні наручники, які Сіра Шкурка витягла із сумки, але вони з дзвоном упали на землю й почали так швидко збільшуватися, що підняти й застібнути їх на руках велетня було друзям не під силу. Наручники стали надто важкими.

Вони поглянули на руку велетня, що лежала на землі в кількох метрах од них. Вона нагадувала масивну колоду. Величезну долоню з пальцями, що стирчали, мов стовпи, важко було обійти пішки, треба було об’їжджати верхи.

Справа виглядала безнадійною. Здавалось, не було ніякої можливості зв’язати велетня, доки він не отямився, і вручити йому чарівну пелюстку.

— Нам би сюди зараз портовий кран і докера, — сказав Пітер. — Тоді ми б зуміли надіти на Джарру наручники. В порту звикли мати справу з великими вантажами.

— Це ідея, — підтримала його Сіра Шкурка. Вона стромила лапу в сумку і висмикнула звідти вантажника, обсипаного борошном. Очевидно, Сіра Шкурка одірвала його від роботи в трюмі судна.

— Як це я тут опинився? — запитав він сердито. — І чому це кенгуру вчепилася в мою ногу?

— У нас немає часу пояснювати, — відповіла Сіра Шкурка. — Ви повернетеся на корабель, тільки-но зробите для нас одну справу. Бачите велетня, який отам лежить?

— Я не вірю у велетнів, — сказав вантажник. — Не запаморочуйте мені голови.

— Дивіться, на землі поруч з вами лежить його долоня. А онде простяглася його рука.

— Вона пластикова, — не погоджувався вантажник. — Мабуть, це велетень для карнавалу.

— Торкніться його руки, — наполягала кенгуру.

Вантажник підійшов до велетня і торкнувся його руки.

— Побий мене грім, це теплий пластик! — вигукнув він.

Велетень тяжко зітхнув і знову затих.

— Справді, що це таке? — запитав вантажник.

— Це велетень прокидається, — відповів Пітер. — Якщо ви негайно не станете до роботи і не надінете на нього наручники,