Читати книгу - "Шепіт на вітрі"

— Так ви дасте мені пелюсточку? — запитав хлопчик, який з нетерпінням очікував кінця розмови.

— Вибач, ми відволіклися. — Пітер дістав пелюстку з маленької торбинки і вручив її хлопцеві, який тут-таки підняв голову й щасливо усміхнувся.

— Тепер ти ніколи не будеш ходити похнюпившись.

— У мене для тебе також є подарунок, — сказала Сіра Шкурка. Вона опустила лапку в сумку і витягла звідти альбом для малювання й металеву коробочку. В коробці лежало двадцять чотири фарби й два пензлики.

— Тепер, коли в тебе є чарівна пелюстка, ти намалюєш гарні картини, — сказала вона. — Коли завтра прийдеш додому, покажи їх батькові. Вони сподобаються йому.

Дітлахи навколо гомоніли. Кожний просив чарівну пелюстку. Пітер швидко роздавав їх, і невдовзі його оточували радісно збуджені хлопчики й дівчатка, які вже не боялися трави-пастки.

— Тепер рушайте рівниною, — сказав Пітер. — Я проведу вас.

Діти побігли в траву, сміючись і перегукуючись. Бліді стебла падали ниць, жахаючись чарівних пелюсток. Перед малечею пролягла стежка, яка через рівнину йшла вдалечінь, туди, де бовваніли зелені пагорби, виблискували річки і яскраво світило сонце. Діти побігли стежкою, оглянулися, помахали Пітеру та Сірій Шкурці рученятами й помандрували вперед.

Пітер і Сіра Шкурка вирушили за ними. Коли рівнина скінчилася, вони звернули зі стежки й попрямували на північ, до гір, що громадились на обрії.

Тільки тоді Пітер помітив у себе на ногах розкішні чоботи для їзди верхи. Таких гарних чобіт хлопець ще в житті не бачив. Вони були з м’якої шкіри, а широкі халяви доходили до колін. Він з подивом розглядав їх.

— А я не здивована, — сказала Сіра Шкурка. — Чари поступово перетворюють тебе на принца. Ця чарівна пелюсточка завжди нагороджує тебе за добрий вчинок. Цікаво, що б трапилось, якби ти став пихатим і зарозумілим?

Пітер замислився над цими словами.

Тільки-но Сіра Шкурка і Пітер звернули з дороги, як з півдня почали насуватися чорні хмари. Піднявся вітер, удалині лунали розкоти грому. Хмари закривали небо, спалахували блискавки, які зигзагами пробивалися крізь хмари і били по деревах. Гуркотів грім, і здригалися верхівки дерев.

— Зараз почнеться злива! — вигукнув Пітер. — Біжімо он до тих стрімчаків. Може, там є печера.

— Інакше вимокнемо до нитки, — мовила Сіра Шкурка.

Вони повернули до лісу і кинулися прямо в хащі. Їм пощастило, вони виїхали на стежку, яку в чагарнику проклали вомбати. Та стежка вивела їх на галявину біля підніжжя кам’яної стіни, в якій зяяла печера. Очевидно, вомбати роками використовували її як домівку.

Важкі краплі дощу впали саме тоді, коли друзі переступили поріг свого притулку. На сухій піщаній підлозі лежало каміння, де можна було сісти й відпочити.

— Як вчасно ми дісталися сюди! — мовила Сіра Шкурка, струшуючи з хутра дощові краплі.— Мабуть, доведеться нам тут переночувати. — Голос її потонув у розкотистому гуркоті грому, а спалах блискавки осяяв печеру, наче сонячним світлом. У вихорі дощу з’явився південний вітер, який велично переступив поріг печери, змахуючи дощові краплі з волосся й бороди.

— Я так і думав, що знайду тебе тут, — промовив він і примостився на камені.

— Слово честі, я дуже радий знову вас бачити, — сказав Пітер.

— Я стежив за тобою, — вів далі південний вітер. — Та й мої брати розповідали мені про тебе. Ліс навколо страждає від спраги, і я подумав зволожити його, а заразом побачитися з тобою. Яку зливу я приніс! Деревам сподобається. Зараз я поспішаю — мені треба подолати ще сотню миль, щоб випорожнити це громаддя хмар, тому слухай мене уважно, це дуже важливо. Ти перебуваєш у володіннях велетня Джарри.

— А хто це такий? — запитав Пітер.

— Це той страшний велетень, про якого я тобі розповідав. Він ніколи нікому не дозволяє заходити у свої володіння. Він нападає на всіх мандрівників.

— Він убиває людей? — запитав Пітер.

— Ні, не вбиває. Джарра ловить їх і втискує в маленькі скриньки. Він тримає їх там кілька місяців, а коли випускає, люди стають схожі одне на одного, втрачають здатність самостійно мислити, лише переказують те, що колись читали або чули. Це жахливо, тому я і прийшов попередити тебе. Будь обережним!

— Він дуже великий? — поцікавився Пітер.

— Височенний, як гора, сама лише ступня в нього сягає п’яти футів.

— А кенгуру він теж засовує в скриньки?

— Боюсь, що так.

— Хіба можна мене засовувати в якусь скриньку, — запротестувала Сіра Шкурка. — А як же тоді мій хвіст? Він може зламатися. Жодному велетневі не вдасться зламати мені хвоста.

— Для твого хвоста він виріже дірочку в стінці скриньки, — пожартував Пітер.

— Все це мені аж ніяк не подобається, — відповіла Сіра Шкурка. — Тобі добре. Ти зігнеш колінця до підборіддя й лежатимеш собі спокійно в скриньці. А в мене немає колінець.

— Нам треба всіляко уникати зустрічі з Джаррою, — мовив Пітер.

— А чарівна пелюсточка зможе перетворити його на доброго велетня? — звернувся він до південного вітру.

— Безумовно. Але не така проста справа вручити її велетневі. Якщо він помістить вас у скриньку, ви вже нічого не зможете вдіяти. Єдиний вихід для вас — це поставити його в таке становище, коли він просто не зможе не взяти чарівної пелюсточки.

— Спробую, — мовив Пітер.

— Я вірю, ти доб’єшся свого. Хлопці, які борються до кінця і не здаються, здебільшого перемагають. Ну, а тепер — прощавай.

Загримів грім, запалахкотіли блискавки, і гість зник у хмарах. За мить друзі помчали на північ, і в небі засяяло сонце.

Друзі втомилися й зголодніли. Сіра Шкурка витягла з тор би купу сіна і кинула його Місячному Сяйву, який тут-таки захрумкав. Для Пітера вона дістала кусок м’яса і пиріг з нирками, собі — жменьку травички.