Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

— Бач, сонце там сідає. Нам треба перепливти якось цю річку і дістатися того берега.

— От би ще сказав мені як? Ти може плавати вмієш?

Хробак похитав головою.

— І я не вмію. Зараз полізу на очеретину, подивлюся з висоти, чи широка ця річка і чи можна її десь перейти вбрід. — Вусик став дряпатися догори по очеретині. На висоті вітер добряче розгойдував очеретинку і треба було триматися усіма лапками, що б не впасти.

— Що там бачиш? До краю світу ще далеко? — гукав знизу Зява.

— Тут найширше місце. Поповземо на південь, там начебто річка вужче. Зараз ще вище підіймуся, може більше побачу. — мураха поліз вище.

Раптом зірвався сильний вітер і труснув очеретинку.

— Ой, я падаю, рятуйте!! — Хробак побачив, як Вусик відірвався від очеретинки і падає прямісінько у воду. Шубовсь!

Хробаки не вміють плавати. У воді на них чатує небезпека. Немає для риби кращого обіду, ніж хробачок. Але Зява не встиг про це подумати. Міркував лише про те, як спасти свого друга. Він скочив на дубовий листочок, що був біля берега, узяв соломинку, відштовхнувся і поплив. Протягнув цю соломинку мурасі і той по ній видряпався на листок, який тепер служив їм плотом.

— Дякую, що врятував. Я не вмію плавати. — Мокрий і холодний мураха дриготів усіма лапками. Хробачок звернувся калачиком навколо нього, обійняв і мураха зігрівся.

— Тепер нам доведеться тут річку перепливати. Від берега уже далеко і нас течія понесла. — розмірковував уголос Зява.

Але течія несла пліт із друзями куди сама знала і як вони не старалися, дістатися іншого берега не могли. Ось уже і вечір настав. Стемніло.

— Треба вперед дивитися, що б ми об гострий камінь не вдарилися і не потонули. Давай чергувати. Ти спи, а я буду плотиком керувати, буду за капітана. — Хробак бачив, що мураха вже змучений і ледь на лапках тримається.

— Ми, мурахи, що б ти знав, ніколи не спимо!

— Не спите, бо ви завжди працюєте, бігаєте туди-сюди, часу на сон не маєте. А тут що будеш робити? Дивитися я й сам зможу.

— Добре, я спробую. — погодився Вусик і вперше в житті заснув.

Поки мураха спав, Зява думав. «Чи правильно я зробив, що пішов на край світу? Тепер через мене ще мураха лиха натерпиться. І невідомо, чим ці наші пригоди скінчаться. Але ж сонце — воно прекрасне, воно нас чекає. Може через це мене і горобець не з'їв, що б ми сонцеву домівку побачили. Може через це і мураха не потонув, бо ще мрія наша не здійснилася. Ні, назад вороття не має. Тільки вперед, до мрії!»

На світанку до капітанської роботи став мураха. Він добре виспався і пожвавів.

— Лягай, поспи тепер і ти. А я керувати буду. — звернувся він до хробака.

Хробачок ліг, подивився на сонечко, як вже наполовину вийшло з-за обрію, подумки привітався із ним. Аж раптом помітив, що зійшло воно не там, де він очікував. Сонце ставало прямісінько над річкою і течія несла їх у протилежний бік.

— Ура! Хробак почав пританцьовувати, по зміючому тілом вигинатися з боку в бік.

— Що з тобою?

— Бач де сонечко встало? — Мураха кивнув. Те, місце де сонце стає — це схід. А сідає воно на протилежному краю. Це захід. Якщо ми зараз пливемо від сонця, то значить пливемо на захід. Річка повернула!

Хробачок вже не міг спати. З кожною секундою стрімкий гірський потік наближав його до мрії. Він піднявся навшпиньки, витягнувся і дивився вперед, очікуючи будь-якої миті побачити край світу.

Раптом щось труснуло пліт.

— Що це? — мураха подивився назад і обімлів. За ними пливла риба. І не просто така собі мілководна рибка, а зубата Форель!

Вона підпливала і намагалася зубами схопити дубовий листочок. Але стрімкий потік та каміння, яке було розкидане по річці, як зорі по небу, ставали на заваді.

— Давай я з нею домовлюся. — запропонував Вусик.

— Не домовишся!

— З горобцем домовився, і з фореллю теж зможу. — мураха обернувся до форелі і склав лапки, наче в молитві:

— Пані Форель, не їжте нас, бо ми по справах тут пливемо. Нам на край світу треба дістатися. В нас мрія є. Не заважайте нам.

— Плювати мені на вашу мрію, в мене своя мрія — поснідати. Ви обоє як раз підходящий перекус. — Форель кинулася наздоганяти пліт.

— Ні, не дамся я форелі! — розізлився Зява. Він ні на мить не злякався. Так домагався здійснення своєї мрії, що навіть страх його не спиняв. Рішуче взяв соломинку і почав пліт направляти по самим мілководним місцям, де листочок пропливав, а форель ледь на животі пролазила. Так і втекли.

Оглянувся мураха навкруги, побачив, що нікого немає, зрадів.

— Ми її обдурили! Ми від неї втекли! Злякалася! Буде мені що розповідати в мурашнику: як хробак і мураха дві форелі настрахав! — белькотів задоволений Вусик.

— А чому дві, як була одна? — здивувався Зява.

— Тому що це байка буде, а в байці завжди треба прибріхувати. Без цього вона від правди нічим не буде відрізнятися.

Не встигли договорити, як почули, що хтось їх листочок донизу тягне. То була та сама Форель. Голодна і зла. Річка в цьому місяці вже була глибока і так втекти, як минулого разу, вже не вдавалося. Форель раз за разом відкушувала від листка шматочок і пліт ставав все меншим та й меншим.

Зява оглядався навкруги і намагався щось вдіяти. Нічого підходящого не спадало на думку. Залишалися лічені миті, ось-ось вони стануть здобиччю форелі. Аж тут побачив хробак, що течія несе їх повз смерекову гілку, яка колись впала у воду.

— Вусик, сідай мені на плечі. В мене є ідея!

Мураха виліз на Зяву, вчепився