Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

— …Не замало? — пан Пущинський відразу ж закінчив питання замість неї, хоч вона збиралася сказати «не забагато».

А пані Пущинська додала:

— Так. Ми казали десять тисяч. Це якщо ваш хлопчик важить, бодай, кілограмів з десять, — і торгівля повернулася зовсім в інший бік.

— Кілограмів?! — ледве не скрикнула від подиву Люція.

— Ну, а як ви його збираєтеся продавати? За красиві очі? — і собі немов зчудувалася пані Пущинська, миттю витягла з кишені кантора, підчепила гачком за блакитний сповиток Марка й висмикнула з кошика.

— Що ви робите? — скрикнула молода жінка, намагаючись підхопити свого хлопчика, що гойдався в повітрі, підчеплений гачком за пелюшку. Проте їй це не вдалося, бо Марко вислизнув у неї з рук і вагою свого тіла дотягнув пружину кантора мало не до землі.

— Ого! — аж розкрив рота пан Маттей.

— П'ятнадцять з половиною! Маттею Івліоквивовичу, я думаю, він коштує дорожче! — з незрозумілим азартом промовила пані Пущинська і визирнула з ятки кудись вгору, де холодне бліде сонце затуляла єдина на все небо сіра, як купа пилюки, хмара.

— Дорожче? — зовсім збентежилася Матінка Люція, у душі котрої боролися два суперечливих почуття — жаль за дитиною і бажання залатати свій дірявий бюджет.

— Це все, що ви продаєте разом з ним? — раптом поміняла тему розмови Глокія, немов дала крамарці іншу установку, і рукою відігнала осу від обличчя дитини.

— Себто, як?.. Як ви кажете?.. Він же не кіт… Щоб ще й генерала йому на додачу… — занервувала Люція від такого дивного питання й озирнулась на Маттея.

— Генерала? — перепитав підозріливо усміхнений старигань.

— Ну, це так у моєму селі нічний горщик називається, — намагалася вона віджартуватися.

— Гарно-гарно… — шкірився Маттей, заходячи до неї іззаду і зирячи їй у поперек, наче мацаючи поглядом. У Матінки забігали по спині мурашки, ніби він свердлив її, прошивав наскрізь, копирсався в її нирках чи в глибоких кишенях її червоної дутої синтетичної куртки. Хоча чого тільки в тих кишенях у неї не було: і хустка для церкви, і мамине дзеркальце, яке передав їй після смерті дядько Семирій з Нобеля, і коричневий олівець, яким вона підводила губи, якщо бачила в базарному натовпі симпатичного чоловіка, і записка від сусідки, в якій Люцію названо «Базарною вішалкою» і багато чого іншого. Але, звісно ж, срібноцвіта там не було. І відсутність його піддавала продавчині духу.

— А більше нічого з хлопчиком не продаєте… може, якусь пам'ятну для нього річ? — Маттей оскалився недобре, витягнув з кишені ультрамаринове скельце, чимось схоже на лорнет або на якийсь астрономічний старовинний прилад із прицілом посередині у формі дванадцятикінчастої зірки. І Люція роблено осміхнулася йому у відповідь, а потім іще й відступила крок убік, неначе відчула, що зараз їй можуть дати доброго джосу.

Але джосу їй не дали. Натомість Пущинський навів оком через ультрамаринове скельце на живіт хлопчика і сказав своїй подрузі геть нісенітну фразу:

— У неї нічого немає, все в нього, у його нутрі.

— А я вже думала, доведеться нам знову гріх на душу брати.

— Пусте, без гріха, як без лиха, не проживеш, — прогундосив Маттей байдуже, кинув угору руку з яскраво-синім скельцем і зиркнув крізь нього на сіру хмару, що закривала холодне осіннє сонце. Здавалося, ніби з хмари соталося сіро-синє проміння і крізь скло чудернацького лорнету потрапляло дитині в очі. Марко, рефлекторно прикриваючись від того сіро-синього променя, поставив на його шляху мізинця. І, чи то привиділося Люції, чи насправді було так, але промінчик не відбивався від пальчика, а закрутився довкіл нігтика, роздвоюючись, немов обтікав його з обох боків двома потічками. Обігнувши пальчика, сіро-синій промінець знову об'єднався і приснув хлопчикові в очі.

— Тобі не здається, що його здібності заслабкі? — притишено і хрипливо запитала Маттея Глокія.

— Здається… Але в ньому повно крем'яхів… — пробулькотів басом Маттей, уважно роздивляючись пристрій, на якому спалахували індигові смуги та закрутні.

— Ти хотів сказати… тельбухів, — перебила його старушенція, роздратовано косячи на Люцію.

— Що? — перепитав Маттей, не розуміючи жестів своєї половини, а коли нарешті зрозумів, то завернув ніби жартома: — A-а!.. Хіба? Хи-хи! Я хотів сказати: тельбухи, а вийшло пиндюхи…

— Пиндюхи?.. Це по-якому?!.. Бо я вас не розумію! — перелякалася Люція і притиснула малого Марка до грудей. Їй так захотілося не продавати своєї дитини, що вона шукала найменшої причини, щоби цього не робити.

— А що тут розуміти. Беріть гроші. Десять, ні, двадцять, ні, тридцять тисяч. Скоро ж знову впаде гривня, чи там, як у вас кажуть… е-е, у торговців — обвалиться. Давайте нам хлопця і плодіть… чи то, пардон, — крадіть… Тьху ти!.. Я хотіла сказати — ідіть!.. собі спокійно домів, — промовила пані Глокія. Хоча Матінці Люції приверзлося знову, що то сказав пан Маттей у неї за спиною. Вона обернулася в його бік, але Маттей не говорив нічого. Він порпався у великому гамані зі старовинним замком, схожим на морську мушлю, витягаючи звідти целофанові мішечки з грішми. Правда, на тих мішечках були реклами різних крамниць: косметичної, аптеки, супермаркету, якоїсь фірми з постачання та налагодження сантехніки. Але крізь прозорий целофан добре видно було, що в мішечках гроші, і до того ж великі. Переклеєні навхрест смужками паперу пачки стирчали в різні боки, напинали пружно целофан і шурхотіли. Та паперовий шелест і товщина пачок чомусь зовсім не переконували Матінку Люцію.

— Ми ж з вами не домовлялися про таку велику суму, —