Читати книгу - "Подорож «Пройдисвіта»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Няв! Сподіваюсь, що мої пригоди вже закінчились, — муркнув Васька. — Зараз знайдемо цього Опанаса, виженемо Муляку-Замуляку — і додому. Так вже хочеться подалі від води.
— Гав! А я, коли згадаю Щуку-Злюку, то мені здається, що наші пригоди лише починаються.
Тільки-но він це сказав, як Жабенція вистрибнула з води високо вгору. Від несподіванки Сашко стрімко спрямував всюдихід на поверхню води. Васька знову залетів під стілець, затягнувши на цей раз із собою Бобу.
Тим часом Жабенція підпливла до «Пройдисвіта» і схвильовано вигукнула:
— Кватам кварепаха квастрягла!
Від хвилювання вона забула про необхідність розмовляти людською мовою. Однак Сашко розуміюче кивнув головою, спустив всюдихід під воду і дуже обережно підплив до того місця, де стрибала Жабенція.
— Няв, — прошепотів Васька, — що це ще за «кварепаха квастрягла». Бобо, як ти думаєш, таке чудовисько котів їсть?
Боба, невдоволено потираючи голову, яку щойно вдарив об стілець, знизав плечима.
Через кілька секунд мандрівники нарешті побачили таємничу «кварепаху квастряглу» — це була велетенська черепаха. Лапою вона зачепилась за чудернацьку рослину і ніяк не могла визволитись. Видно було, що бідака вже довго бореться із цією напастю, і сили її покидають. Однак попри втому вона створювала такі потужні хвилі, що всюдихід мандрівників сильно хитало. Внаслідок цього стільці їздили по всьому «Пройдисвіту», а Васька тільки те й робив, що втікав від них. Боба завбачливо заліз на пульт управління всюдихода, де надокучливі стільці не могли його дістати.
Черепаха незграбно повернулась до мандрівників і щось розпачливо пролопотіла.
— Няв, пливемо звідси. Ми цій горі зі зміїною головою нічим не зможемо допомогти, а стільці нас повбивають.
— Гав, а мені її шкода. Тільки що ж робити?
— Я знаю, що робити, — впевнено сказав Сашко. — Навіщо нам гармата, якщо ми нею не користуємось? — він повернув гармату і почав цілитися.
— Няв, — здогадався Васька, — ти хочеш її пристрелити, щоб не мучилась? І ми будемо їсти черепаховий суп?
— Та ти справжнісінький безжалісний черепахоїд! — обурився Боба. — Як ти можеш так казати, коли беззахисна тварина потрапила в пастку?
— Нічого собі беззахисна, — наполягав Васька, — тонни зо дві, не менше!
— Замовкніть, бо заважаєте, — озвався Сашко і зробив постріл.
Від несподіванки Боба заплющив очі, а Васька радісно муркнув:
— Я ж казав!..
Постріл виявився влучним. Снаряд поцілив у рослину, розніс її вщент і звільнив бідну «маленьку» тваринку.
— Мабуть, супу не буде, — муркнув Васька і про всяк випадок заліз під стілець.
Черепаха стрімко вистрибнула на поверхню Озера і почала жадібно хапати повітря. Сашко відплив трохи вбік, хоча особливо великих хвиль не було. Жабенція, яка все це спостерігала, радісно заплескала лапами.
Нарешті черепаха повернулась до мандрівників і голосно мовила:
— Дякую вам за моє спасіння. Хто ви такі? Схожі на людей і собак, але такі маленькі.
— Няв, на котів ми також схожі, — образився Васька, і всі розсміялись.
Після того як Сашко вже вкотре розповів історію наших мандрівників, він поцікавився, як звати черепаху і де вона навчилася розмовляти.
— Мене звати Озерія де Лугія де Калюжія де Болотія де Жабія дель Тортілія, або просто Лія. Щоб ви знали, черепахи дуже довго живуть і тому дуже розумні. Ми вміємо розмовляти всіма мовами, а тим паче людською.
— А котячою також зумієш? — здивовано муркнув Васька.
— Звичайно, — нявкнула у відповідь Лія. Від цього нявку заклало у вухах, і Боба осудливо похитав головою.
— Правильно, — перелякано погодився із ним Васька. — Ліє, гавкати не треба!
— Ну гаразд, — сказав Сашко, коли побачив, як Жабенція нетерпляче озирається навкруги. — Будемо рухатися далі.
— Звичайно, — погодилась Лія, — але я хочу вам віддячити. Колись дуже давно я спілкувалась на наукові теми з інопланетянами.
— Боже милий! — нявкнув Васька. — Вони таки є! Зелененькі, мабуть, були, еге ж?
— Ні, взагалі-то вони були як тіні. Але мова не про це. Вони мені подарували піщинки гіперпростору. Це такі малесенькі прилади, які дозволяють миттєво опинятися там, куди долетить ваша думка. Варто лишень зосередитись, куди хочеш потрапити, взяти в руку піщинку — і ти вже там. Тільки пам’ятайте, одна піщинка розрахована на три стрибки в просторі.
— А ти вже ними користувалася? — спитав Сашко.
Тут нашим мандрівникам здалося, що Лія трішечки почервоніла, точніше позеленіла. Бо ж не може червоніти зелене обличчя черепахи.
— Так, — сказала Лія і опустила очі додолу. — Пробувала. Але весь час опинялась у нашому озері. Я намагалася думати про якісь інші місця, та в останню мить згадувала, які смачні корінці очерету в Карасії,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож «Пройдисвіта»», після закриття браузера.