Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

При всьому бажанні, я не зміг побачити в цьому щось хороше. Звичайна патрульна машина могла слідувати за мною по будь-якій причині, але той, хто сидів в спецмашині, повинен був мати якусь особливу мету, і в даному випадку мета полягала, мабуть, в тому, аби дати мені зрозуміти, що за мною стежать. Якщо це було так, то їх план спрацював ідеально. За блиском вітрового скла я не міг розглядіти, хто сидів за кермом, але для мене було життєво важливим дізнатися, з якого моменту велося стеження, хто його вів і як багато водій вже встиг побачити.

Я звернув на бокову вуличку і припаркувався. Ford Taurus припаркувався прямо за мною. Деякий час нічого не відбувалося; ми обидва сиділи в наших машинах, чекаючи. Мене арештують? Якщо за мною стежили із самого причалу, то це буде дуже погано для Лихого Декстера. Рано чи пізно відсутність МакҐрегора помітять і навіть звичайнісіньке розслідування неминуче приведе до його катера. Хто-небудь відправиться оглянути його, і той факт, що Декстер відвідував човник серед робочого дня, здасться слідству досить цікавим.

Саме такі крихітні речі як ця і приносять поліції успіх. Копи завжди шукають подібні дивні збіги обставин, а коли знаходять, то людині, яка опинилася в різних місцях одночасно, не уникнути серйозного ставлення до своєї персони. Навіть якщо ця персона має поліцейське посвідчення і володіє напрочуд чарівною, привабливою фальшивою посмішкою.

Мені нічого не лишалося, окрім як максимально нахабно блефувати: дізнатися хто і чому за мною стежив, а потім переконати, що це безглузде проведення часу. Надавши своєму обличчю виразу офіційної доброзичливості, я вийшов із машини і наблизився до Ford Taurus. Скло опустилося, і я побачив вічно сердиту пику сержанта Доукса, схожого на якогось злобного ідола, вирізаного із чорного дерева.

— Чому ти в останній час так часто йдеш з роботи посеред дня? — запитав він мене. У його голосі не було чогось притискаючого, але враження все рівно залишалося таким, що будь-що би я сказав, а це все рівно виявиться брехнею, і він відіграється на мені за це.

— Чому ви цікавитесь, сержанте Доукс?! — сказав я бадьоро. — Який чудовий збіг. Що ви тут робите?

— У тебе є справи по-важливіші, ніж робота? — запитав він. Оскільки любий сержант явно не був розташований на зв'язкову бесіду, я лише пожав плечима. Зустрічаючи людей із украй обмеженими комунікативними здібностями, та ще й які не мають бажання їх розвивати, краще висловлюватися простіше.

— Я, ем.. мав розібратися із деякими приватними справами. — сказав я. Убоге пояснення, визнаю, але у Доукса малася гидюча звичка ставити неприємні питання з такою злістю, що я мало не починав заїкатися, не те що казати щось розумне.

Декілька нескінченних секунд він дивився на мене, дивився так, як дивиться голодний пітбуль на шматок сирого м'яса.

— Приватні справи. — сказав він, ні разу не моргнувши. Це звучало навіть ще більш по-дурному, коли він повторював це.

— Вірно.

— Але твій дантист в Геблі.

— Ну...

— А лікар в Аламеді. Юриста в тебе нема, сестра ще на роботі, — мовив він. — Тож які приватні справи я пропустив?

— Взагалі-то, ем, я.. я. — почав я, і був здивований почути своє заїкання. Але в голову так нічого і не приходило, а Доукс продовжував просто дивитися на мене, ніби благаючи дати драпа, аби він міг попрактикуватися у стрільбі

— Смішно, — сказав він нарешті. — Але я теж тут по приватним справам.

— Справді? — промовив я, відчуваючи полегшення, оскільки до мене нарешті повернулася здатність будувати нормальні речення. — І в яких же, сержанте?

Це був перший раз, коли я побачив його посмішку і повинен зізнатися, що мені було б набагато легше, якби він просто вискочив із машини і побив мене.

— Я стежу за ТОБОЮ. — сказав він.

Доукс дав мене трохи часу, аби помилуватися його чудовим набором сяючих зубів, а потім підняв вікно і зник за тонованим склом як Чеширський кіт.

Глава 5

Якби я мав більше часу, я би знайшов масу інших більш неприємних речей, ніж перетворення сержанта Доукса в мою особисту тінь. Проте коли я стояв там у своєму понаднормово модному всепогодньому наряді, а думки про Рейкера та його червоні чоботи вже почали вислизали від мене, гіршого на той час я не міг для себе уявити. Тай у мене не було натхнення думати про щось ще більш неприємне. Тому я просто забрався в машину, завів двигун і поїхав під дощем додому. Зазвичай, вид допотопних засобів убивства, за якими сиділи інші водії, мене радував, але цього разу присутність прямо позаду себе каштанового Ford Taurus позбавила мене будь-якої радості.

Я знав сержанта Доукса достатньо добре, аби розуміти, що це була не забаганка, яка нахлинула на нього через погану дощову погоду. Якщо він вже почав стежити за мною, то буде стежити аж допоки не спіймає мене на чомусь непристойному. Або аж допоки він просто фізично не зможе за мною стежити. Природно, що я міг охоче придумати декілька інтригуючих шляхів, аби відбити йому інтерес. Але всі вони були дуже безповоротними. Проте будучи позбавленим совісті, я мав дуже чіткий звід правил, які в принципі гарно імітували її.

Я знав, що рано чи пізно сержант Доукс таки зробить щось, що перешкодить моєму хобі, і я мав гарно і ретельно обдумати, що саме робити коли це трапиться. І на жаль, найкраще, що прийшло в голову — це чекати. Згоден, Доукс сильний і смертельно небезпечний, але Темний Мандрівник був набагато більшим всього цього, і коли він сідав за моє кермо, ніщо не могло стояти на його шляху. Можливо, окрім хіба-що цього випадку...

Перепрошую? скажете ви, і будете абсолютно праві. Невже ми можемо ігнорувати таку очевидну відповідь?. Можливо цього разу...

Ні, почувся м'який тихий голос в моїх вухах.

Привіт, Гаррі. Чому ні? І кажучи це, я підсвідомо повернувся у часи, коли він якраз відповідав мені на це питання.

Існують правила, Декстере, Гаррі сказав тоді.

Правила, тато?

Це було на моє шістнадцятиріччя. На дні народження мені ніколи не влаштовували пишних вечірок, оскільки я тоді ще не освоїв свій шарм і товариськість. І якщо я не уникав своїх слинявих ровесників, то зазвичай вони уникали