Читати книгу - "Чотири після півночі"

 Стівен Кінг

Чотири після півночі

Обережно! Ненормативна лексика!

Рівно північ

Вступне слово

Ви тільки погляньте — ось ми всі. Знову зібралися. Я сподіваюсь, ви бодай наполовину такі раді тут бути, як я. Згадав тут одну історійку, а позаяк розповідання історій — це те, чим я заробляю на хліб (і рятуюся від божевілля), то переповім її вам.

Десь ближче до початку цього року — ці рядки я пишу наприкінці липня 1989-го — я розсівся перед «ящиком», щоб подивитись, як «Бостон Ред Сокс» грають із «Мілуокі Бруверз»[1]. Робін Янт із «Бруверз» виправдовував усі сподівання, і бостонські коментатори раптом зачудувалися з того, що Янту тільки недавно стукнуло тридцять.

«Деколи здається, що Робін допомагав Ебнерові Даблдею[2] креслити перші лінії фолу[3]», — сказав Нед Мартін, коли Янт вийшов на позицію і став лицем до лиця з Роджером Клеменсом.

«Угу, — погодився Джо Кастільйоне. — По-моєму, він у «Бруверз» прийшов зі старшої школи. І грає за них із тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого».

Раптом мене аж підкинуло, і я так рвучко сів, що ледве не розілляв на себе бляшанку пепсі-коли.

«Хвилиночку! — подумав я. — Одну, чорт забирай, хвилиночку! Я свою першу книжку опублікував у сімдесят четвертому! Це ж зовсім недавно було! Що це за хрінь про допомогу Ебнерові Даблдею з першими лініями фолу?»

А потім мені подумалося, що сприйняття плину часу — а ця тема знову і знову зринатиме в тих повістях, які ви прочитаєте далі, — річ дуже індивідуальна. Справді, вихід «Керрі» навесні 1974-го (фактично її опублікували за два дні до початку бейсбольного сезону, і підліток Робін Янт відіграв свій перший матч за «Мілуокі Бруверз») для мене особисто здається не такою вже й давньою подією — наче тільки вчора було, по суті, — але є й інші способи рахувати роки, і от деякі з них натякають, що п’ятнадцять років насправді можуть бути дуже довгим періодом.

У 1974-му Джеральд Форд був президентом Штатів, у Ірані ще правив шах[4]. Джон Леннон був живий, Елвіс Преслі теж. Донні Осмонд[5] співав разом зі своїми братами та сестрами високим писклявим голоском. Уже винайшли відеомагнітофони для побутового вжитку, але купити їх можна було лише на кількох пробних ринках. Обізнані люди пророкували, що з їхнім поширенням пристрої Sony формату Beta[6] дуже швидко втопчуть конкурента, формат VHS, у землю. Можливість брати напрокат популярні фільми так само, як люди брали популярні романи на абонемент у бібліотеках, була ще у віддаленому майбутньому. Ціни на бензин підлетіли до захмарних висот: сорок вісім центів за звичайний, п’ятдесят п’ять — за неетилований.

Перші сиві волосини ще не пробивалися на моїй голові та в бороді. Моїй доньці, яка зараз навчається на другому курсі, було чотири роки. Мій старший син, котрий уже вищий за мене, грає на губній гармоніці й хизується розкішним хвилястим волоссям до плечей, як у Семмі Гаґара[7], щойно дістав нагороду — трусики для привчання до горщика. А до народження мого молодшого сина, пітчера і гравця першої бази в команді чемпіонату Малої ліги, лишалося ще три роки.

У часу є ця дивна пластична властивість, і все повертається на круги свої. Ви сідаєте в цей автобус і думаєте, що далеко він вас не завезе — може, на інший бік міста, але не далі, — і тут раптом, матері твоїй ковінька! Ви вже на середині сусіднього континенту. Трохи наївна метафора, скажете ви? Я теж так вважаю, але сіль тут ось у чому: це не має значення. Головний ребус часу такий досконалий, що навіть такі інфантильні спостереження, як оце я щойно зробив, відгукуються з дивним лунким резонансом.

За ці роки незмінним залишається тільки одне — і мабуть, саме через це мені (та Робінові Янту заодно) здається інколи, що час стоїть на місці. Я досі роблю те саме: пишу історії. І це досі перевершує собою все, що я знаю; це те, що я люблю. Ой, зрозумійте мене правильно — дружину і дітей я теж люблю, але знаходити ці дивні путівці й вирушати ними в дорогу, дивитися, хто там живе, що ці люди роблять і з ким, а може, навіть чому, — це така насолода. Я досі люблю дивні відчуття, що народжуються під час цих мандрів, і ті розкішні моменти, коли картинки увиразнюються, а події складаються в чіткий візерунок. За кожною історією завжди тягнеться хвіст. Той звір прудкий, і я часом не встигаю його вхопити, але коли вдається, то тримаю міцно… і це дуже втішне відчуття.

У 1990-му, коли цю книгу опублікують, виповниться шістнадцять років відтоді, як я захопився цією фантазійною справою. Вісім років тому, вже після того, як я став головним літературним бабаєм усієї Америки (яким чином, сам і досі до пуття не розумію), вийшла моя книжка під назвою «Чотири сезони». Це збірка з чотирьох повістей, які ніколи раніше не виходили друком, і три з них не були страшними. Видавець бадьоро взяв збірку для публікації, але, думаю, певні побоювання були. Бо я й сам їх відчував. Але, як виявилося, ми даремно переймалися. Іноді письменник видає книжку, яка просто народилася щасливицею. Саме такими для мене були «Чотири сезони».

Одну з тих повістей, «Тіло», екранізували, і фільм «Залишайся зі мною» (Stand By Me) мав успіх у прокаті… то був перший по-справжньому успішний фільм, який зняли за моєю книжкою, з часів «Керрі» (а «Керрі» з’явилася ще в ту сиву давнину, коли Ебнер Даблдей і самі-знаєте-хто креслили лінії фолу). Режисер «Залишайся зі мною» Роб Рейнер — один із найхоробріших і найрозумніших кіношників, яких я стрічав у житті, і я пишаюся нашою співпрацею. А ще цікаво відзначити, що компанія, яку пан Рейнер створив після успіху фільму «Залишайся зі мною», зветься «Касл Рок Продакшнз»[8]… мої постійні читачі одразу зрозуміють, що тут до чого в цій назві.

Переважна більшість критиків також прихильно сприйняла «Чотири сезони». Майже всі вони бомбили напалмом одну повість, але оскільки для кожного з них об’єкт для спалювання був іншим, то я вирішив, що можу безкарно на них усіх не звертати жодної уваги… і не