Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

Дами все переодягаються і переодягаються. Потім роздягаються, потім знову одягаються. Купатись не дуже полюбляють. Помацає великим пальцем правої ноги воду, присяде, побризкає на себе водою і лежить на березі, наче індичка у вітрині гастроному.

Звичайно, є й такі, що плавають. Але вони біль­ше схожі на хлопчиків. Взагалі, я нічого не ро­зу­мію.

Фотографуватися вони ж так само люблять. Я сам бачив. Одні лежали на піску. Над ними стояли на колінах інші. А ще інші стояли над ними в човні. Називається: група… Внизу фотограф встромив у пісок табличку з назвою нашого курорту. І ось дама знизу, котру трохи заступило табличкою, тихесенько пересунула її до ін­­шої пані, щоб її заслонити, а себе відкрити. А та пересунула назад. А перша — знову до неї. Фух, які ж у них були злючі очі!

Віршик:

Ага! Про що я дізнався! Море інколи сходить з розуму і відходить. Курорт йому набридає чи що, я не знаю. І на піску всілякі мушлі і креветки, і слизняки… Зіна каже, що все це морські глисти. А потім море затужить і вертає назад. Називається «приплив» і «відплив».

Тутешнє море люди чомусь називають океаном.

Я було якось погнався за морем, коли воно відходило, але Зіна прив’язала мене панчохою до лавки. Яка недопитлива дівчинка!

Учора познайомився в російському пансіоні з кухаркою Дарією Галактіонівною. Руки в неї товсті, мов італійська ковбаса, але взагалі вона мила. Називає мене Микитою і все бурчить, що я з пляжу до кухні їй піску на лапах наношу.

Пісок вимести легко! Подумаєш!..

Їжа так собі. Хоча я не цікавлюся: діти мене годують шоколадом, котлетками і чим душа забажає. Зіна все просить, щоб я багато не їв, а то в мене станеться ожиріння серця і мене доведеться везти до Марієнбада. А що якби був курорт для фоксів? Фоксенбад! От би відкрити там собачий кінематограф… Собачі перегони, собачу рулетку, собачу санаторію для подагричних* бульдогів… вмираю від злості! Чому, чому, чому для нас нічого не роблять?

Кішок тут нема. Жодної кицьки. Ані пів кицьки. Ані чверть кицьки… Невже вони всі пішли на котлетки? Бр-р-р! Ні, ні, я бігав на кухню, ди­вив­ся: кури, теляче м’ясо, баранина… А то би я утік з курорту світ за очі!

Зіна вчора влаштувала мені місячне затемнення. Місяць був таким круглим, величезним, блідим… Точнісінько як черево в нашого господаря пансіону. Я замислився, засумував і трі­шечки підвив. Якісь дві-три нотки… А Зіна взя­-ла й одягла мені на голову купальні штани.

— Ти, каже, не маєш права після десятої вити!

Ну, по-перше, в мене нема годинника, і навіть кишені для нього нема… А по-друге… настрій від годинника не залежить.

Хотів надіслати Кікі вітальну картку… Але консьєржка ревнива — не передасть.

Чудесний, дивовижний

фокс Міккі

Зінин тато завжди має «справи». У людей так заведено — за все потрібно платити. За віл­лу, за парасольку, за м’ясо, за булки, за нашийник… і навіть, кажуть, скоро на фоксів подвійний податок буде.

А щоб платити — потрібні гроші. Гроші бувають круглі, металеві, з дірочками — це «су*». Круглі без дірочок — це франки*. Ну і там усілякі паперові. Паперові чомусь дорожчі і починаються з п’яти франків. Гроші ці якось «падають», «піднімаються» — цілком дурна історія, але я не людина, і мене це не стосується.

Так ось, щоб мати гроші, треба робити «справи». Зрозуміли?

І Зінин тато поїхав на тиждень до Парижа, узяв зі собою Зіну, а Зіна — мене.

І поки її тато «бігав» по справах (він чомусь по справах завжди бігає, ніколи не ходить), Зіна взяла мене на ланцюжок, сіла в таксі (чому воно так гидко пахне?) і поїхала в Зоологічний сад.

Сад! Зовсім не сад, а просто в’язниця для нещасних тварин. Стривайте хвилинку: