Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

Коли я був зовсім куцим щеням, Зіна мені про цей сад розповідала: «Який там носоріг! І яке під ним багно! А ти, Міккі, не хочеш умиватися… Соромно!» І все неправда.

Носорога нема. Або пропав з нудьги, або ж утік до міста і ховається в метро, поки його не роздавлять…

Та зате бачив верблюда. Він схожий на на­шу консьєржку, лише губа більша і з усіх боків шерсть. Мало йому горба на спині, так у нього навіть коліна горбаті! Їсть колючки і, здається, п’є оцет. Я б його грамофонними голками нагодував! Він, негідник, коли Зіна дала йому булочку, фиркнув, булку ум’яв і плюнув їй на бант! Був би ти на волі, побачив би в мене…

Біла ведмедиця дуже мила. Сидить у кам’я­ній ванні і зітхає. Які ж свині! Хоч би її на лід по­садили чи на морозиво, їй же гаряче!

Маленький хлопчик кинув їй бісквіт. Во­на вилізла, обтрусилася, ввічливо приклала лапку до чола і з’їла. Ага, аякже, буде вона ситою! І хлоп­чик другий бісквіт їй на дрібні шматочки накри­­­­шив: боявся, видно, щоб вона не подавилася. Го­робці все й склювали. Ну за що, за що її три­­ма­ють у тюрмі? Зіна має старого плюшевого ведмедика. Неодмінно завтра принесу і кину ведмедиці: нехай буде їй замість сина…

А мавп мені зовсім, зовсім не шкода! Вони страшні морди, і я їх взагалі не чіпав. Підійшов і лише трішки відвернувся вбік: препаскудно від них тхне… Кислою гумкою, тухлою кількою і ще якимсь маринованим поросячим гноєм.

Одна поглянула на мене і каже: «Дивися, який собачий виродок…»

Я? Гав, дурепо!

Я… виродок?! А ти що за одне?..

Побіжу до Зіни в шафку, понюхаю валеріановий корок. Як у мене серце калатає!..

Тигр — погань. Велика кицька і більш нічого! Уявляю, якби його пустити в молочарню. Цілісіньку балію вершків вип’є, не менше. А потім з’їсть молочарку і піде у Булонський ліс відпо­чивати.

Лев — славненький… Цілком самотній старигань. Під шкірою складки, лисий і навіть хвостом не дриґає. Зіна читала якось, що лев дуже лю­бить, коли до нього в клітку посадити песика. П’ять розірве, а з шостим подружиться. Я га­даю, що краще бути… сьомим — і гуляти на волі.

Є ще якісь-там зубри. Волохаті, рогаті, голова копицею. Навіщо такі водяться? Ні бавитися з ними, ні носити їх на руках не можна… Взагалі, на світі багато зайвого.

Дикобраз, для прикладу. Ну куди він годиться? Камін ним чистити, чи що? Або кенгуру… На животі у нього портмоне, а в портмоне кенгуреня. А шкура в нього, здається, застібається на спині, як Зінин ліфчик.

Дурня!

Слава Богу, що я фокс! Собак у клітки не садять! Хоча слід було би: бульдогів та різних інших догів. Дуже несимпатичні собаки! І майже дикі. У нас навпроти живе бульдог Цезар, тож він завжди норовить перед нашими дверима напакостити. Треба було б йому відімстити. Як?.. Дуже просто. Адже в них так само є двері…

Людей у клітках не бачив. А от нашого садівника не завадило б посадити! З кухаркою разом! Написати: «Собачі вороги». І давати їм на день по головці капусти і по дві морквинки — більше ні-ні. Чому вони мене не годували? Чому самі крали і яйця, і вершки, і коньяк, а мене за кожну нещасну кісточку ногою шпигали?

Бачив змій. Одна, велика і довга, як пожежна кишка, глянула на мене і прошипіла: «Цього, мабуть, не проковтнути!» От потвора… Так тобі і дозволили живих фоксів ковтати!

Слон має два хвости — спереду і ззаду, а роги — в роті… І нехай мене сто разів переконують, що це «хобот» і «бивні», я кажу: хвіст і роги. Зіна виріши­ла, що якщо подивитися на мишу в телескоп, то вийде слон. А що таке телескоп, пес його знає!

Та-а-ак… Птахи, виявляється, бувають зростом з буфет. Страуси! І на хвості в них таке ж пір’я, як і в альбомі в Зіниної бабці на капелюсі. Це пір’я тепер більше не носять, молока страуси не дають, отже, треба їх просто засмажити, начини­ти каштанами і з’їсти! Ти б, Міккі, хотів страу­сову лапку погризти? Що ж, я не від того…

Пізно. Треба йти спати. А в голові карусе­лі: мавпячі задки, верблюжі горби, слонове пір’я і страусові хоботи…

Піду ще понюхаю валеріанового корка. Серце так і стукоче…

Як мотоциклет*…

Нудить! Гик… Де кухарчина умивальна чашка?!

Мокс Фіккі

Олівець тремтить у моїх зубах… Ой, що сталося! У кінематографі це називається «траге­дія», а по-моєму, ще гірше. Ми повернулися з Парижа на пляж, і я трішки одурів. Гасав попри усі кабінки, стри­бав через дам, котрі відпочивали, обнюхував