Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

Вистава була дурна: він закохався в неї і поїхав на автомобілі до банку. Вона також закохалася в нього, але вийшла заміж за його друга. І поїхала на автомобілі до моря з третім. Потім була пожежа і землетрус у ванній кімнаті. І хитавиця на пароплаві. І мурин* прокрався до них в каюту. А потім усі помирилися…

Ні, собача любов розумніша і вища!

Неодмінно треба винайти сінема для собак. Це ж безсовісно — все для людей: і газети, і перегони, і карти. І нічого для собак.

Нехай водять нас хоч раз на тиждень, а ми, склавши лапи, будемо культурно насолоджуватися.

«Чужа костомаха»… «Похорон самотнього моп­­са»… «Пудель Боб надув м’ясника» (для цуценят будь-якої статі)… «Сни старого дога»… «Сен­бер­нар рятує замерзлу дівчинку» (для літніх болонок)… «Поліцейський пес Фукс присором­лює Пінкертона» (для дітей і для собак).

Еге ж, скільки тем, Міккі!.. Ти би писав собачі сценарії і ні в кому не мав потреби…

Новий віршик:

На каштанах надулись бруньки, —

Отже, скоро весна.

А Зінину маму болять нирки,

Тому невесела вона…

Головний собачий фільм-директор — фокс Міккі

Ой, як же змінилося моє жит­тя! Зіна влетіла до кімнати — зробила колесом реверанс, ру­че­нята — пташками, оченята — до­­низу, і ляпнула:

— Міккі, мій коханий принце… ми їдемо до моря.

Я тут же полетів донизу, до консьєржчиної бо­лонки. Вона народилася поблизу моря і ду­же симпатично до мене ставиться.

— Кікі, муфточко… мене везуть до моря. Що це таке?

— О! Це багато-багато води. У десять разів біль­­ше, ніж у люксембурзькому фонтані. І всюди протяги. Моїй господині було добре, вона могла затикати вуха ватою… Море то гарчить, то ши­­­пить, то мовчить. Повний безлад! За столом ду­же багато риби. Діти порпаються в піску і наступають собакам на лапи. Але ти фокс: тобі кидатимуть у воду палиці, і ти їх приноситимеш…

— Чудесно!

— А коли ти втомишся, то завжди поруч із морем на пагорбі є ліс. Розриватимеш кротячі нірки і ковзатимеш по вересу.

— А це що за штука?

— Травичка така кучерявенька. Наче борода. Бузкові квіточки, і пахне скипидарчиком.

— Ну, дякую! Дай лапку. Що тобі з моря привезти?

— Поцупиш у котрогось дівчати тепленький шалик. Мій уже зносився.

— Кікі, я чесний! Я не можу. Але сьогодні в нас гості, я поцуплю для тебе шоколадного зайця.

— Мерсі. Прощавай, Міккочко…

Вона пішла в куток і витерла портьєрою очі. Здається, вона в мене закохана.

«У десять разів більше за люксембурзький фонтан…» У цих болонок нема жодного окоміру. У двадцять разів більше! До самого неба вода і біль­ше нічого. І солона, як оселедець… Чому соло­на? Дощик же прісний і струмочок у лісі, що по­стій­но підливає в море воду, також прісний. Га?

Люди ходять голі, у смугастих і чорних вдяганках. У дірки знизу встромляють ноги. Ґудзики на плечі. Взагалі — по-дурному. Я, слава Богу, купаюся без костюма. Ох, що ми з Зіною виробляємо у воді! Я гавкаю на прибій, Зіна кидає в мене м’ячик… Але той великий і слизький, а рот у мене маленький. І ніяк його, дідька, не прокусиш! Гав!

Потоваришували зі всіма дітьми. Є такі маленькі, що навіть не можуть сказати «Міккі» і кличуть мене: «Мі»! Сидять голенькі на піску і пускають бульбашки. А один все намагається но­гу собі до рота засунути. Навіщо?..

Я бігаю, витягую з води дитячі кораблики, стрибаю через їхні піщані будівлі, ганяюся навперейми з пуделем Джеком, і весь берег мене знає. Що за чудесний фокс! Чий це фокс? Зіни? Чудовий фокс…

Учора підгледів. У дітей жодних хвостиків не­ма. Даремно я сумнівався…

Тепер про дорослих. Чоловіки ходять у білих костюмчиках. Півдня курять. Півдня читають газети. Півдня купаються. Півдня фотографуються. Плавають добре, але дуже далеко запливають. Я стежу з купальної драбинки і все хвилююся: а раптом потоне… Що я тоді маю робити?

Дуже добре стрибають у воду з містка. Руки по швах, голову вперед і — бум! Перевернеться в повітрі рибкою, руки вниз — і просто в воду… Шумовиння. Нікого нема… І випливе зовсім в іншому місці.

Я так само піднявся на місток і страшен­но хотів