Читати книгу - "Аптекарка"

— Ти іноді як дитина, — сказала я і поцілувала його.

— Ти не любиш дітей? — запитав він.

Мені до горла підступив клубок.

— Звісно ж, люблю — кожна нормальна жінка хоче дітей.

Здавалося, Левін на якусь мить задумався.

— А ти б теж хотіла завести дитину? — запитав він.

Його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю собаки на додаток до нашого кота.

— Пізніше, — відповіла я.

Я не хотіла позашлюбної дитини, натомість прагнула створення справжньої сім’ї.

Мінімум раз на тиждень ми їздили до Левінового діда у Фірнгайм. Коли це було вперше, я очікувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увійшла в дім, який заслуговував назви «вілла». Літній чоловік проживав сам, щоправда, йому допомагали покоївки, яких він часто змінював. Левін пояснював це стародавніми уявленнями діда про зарплату.

Можливо, старий і справді не розумівся на сьогоднішніх цінах і жив маренням, нібито весь світ хоче обвести його довкола пальця. Левін розмовляв із ним не надто ґречно, але, усвідомлюючи обов’язок, дбав про будинок і сад, відвозив діда до лікаря чи в банк й обрізав йому нігті на ногах. З часом і я взялася за справи, які не в змозі була виконати покоївка, — друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала білизну й поповнювала резерви морозильної камери. Подяка іншого дідуся не обмежилася б простими сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.

Опинившись із ним якось наодинці — Левін якраз повіз газонокосарку в ремонт, — я спробувала пояснити йому скрутне фінансове становище його онука.

Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.

— Ви вважаєте мене старим скупердяєм, — мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. — Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.

«Це шантаж», — обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.

— До того ж відкритим залишається питання, — продовжував він, — чи це дві останні покоївки, чи мій онук повиносили з дому срібло й золото…

Я зашарілася й замовкла.

Здається, Герман Ґрабер цього не помітив, адже в цей момент побачив на шнурівці для білизни, що висіла в саду, чорний бюстгальтер.

На зворотному шляху я вирішила дізнатися від Левіна про той нещасний випадок. Розсердившись, він таки розповів.

— Найпевніше, я був перевтомлений і на секунду відключився. Я тоді якраз повертався з Іспанії, цілу ніч за кермом…

Мені це здалося безвідповідальним.

— Хтось постраждав?

— Не зовсім. «Мерседес» зіштовхнувся з вантажівкою, її причіп перекинувся. І знаєш, чим він був завантажений? Повидлом! Можеш собі уявити, який вигляд мала траса?

— Я тебе питала про постраждалих, а не про повидло.

— Якщо бути точним, то це був сливовий мус.

На якусь мить ми замовкли.

Опісля Левін мав право возити «мерседесом» лише діда, та й то — зі швидкістю черепахи. Користуватися новим «мерседесом» для власних потреб він більше не міг.

— На чому твій дід заробив такі статки?

— Він працював електриком на маленькій фірмі й винайшов якийсь сумнівний проміжний продукт, який пізніше виробляв уже на власному підприємстві. Він розбагатів іще змолоду, а потім сам же й занедбав власну фірму. Коли мій тато помер, дід продав підприємство.

Я знала, що тато Левіна був органістом і, очевидно, мало цікавився процесом фабричного виробництва.

— Твій дід, мабуть, має виховну мету, — сказала я не без зловтіхи.

Левін заперечив.

— Він — садист. Він змушує мене їздити на велосипеді! Усякий інший уже давно б запхав до онукової кишені тисячку.[Ідеться про грошову одиницю, яка у ФРН була в обігу до 2002 року ― німецькі марки та пфеніги. За даними сайту freecurrencyrates.com 1000 марок ― це приблизно 518 євро.]

Ми виїхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гірську дорогу через Вайнгайм. Як і раніше, мені впало в око, що Левін їхав надто швидко, але цього разу я запанікувала.

— Трішки повільніше, — попросила я. — Ми ж не поспішаємо. До речі, я вважаю дуже благородним з твого боку, що ти відвідуєш діда й без тисячки.

Левін узагалі не зменшив швидкості.

— Через благородність я його точно не відвідую, — сказав він. — Як на мене, то краще б він дав дуба сьогодні, ніж завтра. Але він постійно погрожує змінами в заповіті.

Я не змогла втриматися від зауваження.

— Але останнім часом ти не так уже й часто користувався велосипедом. Тож можеш терпляче дочекатися спадку.

— Аж поки я сам не постарію і посивію. Старий чіпляється за життя. Він так і до ста може дотягти!

Я засміялася.

— Облиш його. Можливо, у тебе ті самі гени й ти теж доживеш до такого віку. До речі,