Читати книгу - "Крабат"

з себе, мов метелик із кокона, залишаючи тілесну оболонку. Невидимі, вони блукають таємними стежками, щоби досягти якихось своїх таємних цілей. А що коли й Тонда «випурхнув» із себе? Ось він наче сидить біля вогню, а насправді блукає десь далеко… «Намагатимуся не заснути», — вирішує він.

Крабат постійно міняв положення: то спирався на лівий лікоть, то на правий, а водночас пильнував вогню, ламав галузки і складав на рівні купки. Так минала година за годиною. Зірки поволі рухалися небом, тіні від дерев переміщалися, довшали під місяцем.

Схоже, що життя знову повернулося до Тонди. Він глибоко зітхнув, нахилився до Крабата.

— Дзвони дзвонять! Чуєш?

Від четверга дзвони мовчали, і ось тепер, у Великодню ніч, вони на всіх дзвіницях воднораз голосно задзвонили і заповнили своїм величним гулом усе довкола: села, поля, луки й ліси.

Невдовзі урочистий гул перейшов у мелодійний передзвін менших дзвонів і понісся до неба. І раптом до Крабата долинув на диво гарний дівочий голос. Дівчина заспівувала дзвінко й піднесено. Він знав цю великодню пісню, навіть підспівував її в церкві ще малим, але тепер слухав так, ніби чув уперше:

«Христос

Воскрес!

Христос

Воскрес!

Алілуя,

Алілуя!»

Потім долучився дівочий хор, десять чи п'ятнадцять дівчат і заспівав приспів. І знову злетів над селом дзвінкий голос дівчини, а по якійсь хвилині його заступив хор… Так, чергуючись, канторка й хор виконували пісню за піснею.

І дзвони, і спів для Крабата були зрозумілими, рідними. Звичаєм у Великодню ніч аж до світанку дівчата рядочками по троє, четверо ходять селом і співають великодніх пісень. Попереду канторка — дівчина з гарним і зворушливим голосом.

Без угаву дзвонять дзвони, співають дівчата. Крабат нерухомо сидить перед вогнищем біля хреста. Він аж подих затаїв, його зачарувала пісня.

Тонда докинув у вогонь хмизу.

— Я кохав дівчину. Звали її Воршула… Ось уже півроку, як вона лежить у могилі… Я не приніс їй щастя. Пам'ятай: жоден із нас, хто в млині, не принесе дівчині щастя. Не знаю, в чому причина, проте й не хочу тебе лякати. Якщо, Крабате, полюбиш дівчину, намагайся не показувати цього. Передусім Майстрові, ну й, звісно, Лишкові, бо викаже йому.

— Це вони її зі світу звели?

— Не знаю. Але напевно знаю, що Воршула жила б, якби я тримав у таємниці її ім'я… Я збагнув це надто пізно. Але ти, Крабате, тепер це знаєш, тож якщо покохаєш дівчину, нізащо не називай її імені у млині. Ні за яку ціну! Нікому! Чуєш, Крабате, нікому! Ні в сні, ні наяву!

— Не турбуйся, до дівчат мені нема діла! Певен, що й не буде!

Коли почало світати, дзвони й співи у селі вщухли. Тонда відколов ножем дві тріски від хреста, встромив їх у жар, щоб обвуглилися кінці.

— Ти коли-небудь бачив такий знак? Поглянь!

Не відриваючи руки, він накреслив на піску зірку з п'ятьма кутами. Зірка являла собою безліч прямих ліній, кожну з яких перетинали дві інші.

— Це — магічний знак, — повідомив Тонда. — А зараз ти намалюй його, не відриваючи руки.

— Як на мене, це не дуже складно. Ти креслив спершу так, потім так і ось так.

Лише за третім разом Крабат спромігся правильно намалювати на піску магічний знак.

— Непогано! — похвалив Тонда і вручив йому одну з обвуглених скіпок. — А зараз станемо на коліна один проти одного обличчям до вогню, і ти намалюєш мені на лобі такий самий знак, повторюючи за мною…

Вони малювали один одному на лобі магічний знак, при цьому Крабат повторював за Тондою:

«Я мічу тебе, брате,

Вуглиною з дерев'яного хреста.

Я мічу тебе

Знаком Таємного

братства».

Потім вони, обнявшись, тричі розцілувалися, засипали вогонь піском, порозкидали хмиззя, що залишилося, й рушили додому.

Тонда вів Крабата тією самою дорогою — полем, понад селом, до лісу, оповитого ранковим туманом. Раптом удалині виникли розпливчасті обриси людей — назустріч їм довгою вервечкою мовчки йшли сільські дівчата в темних хустках і з глиняними глеками.

— Заховаймося, щоб їх не сполохати! — тихо сказав Тонда. — Вони несуть великодню воду.

Хлопці притаїлися в затінку найближчої огорожі й перечекали, поки пройдуть дівчата.

Крабат знав цей звичай: великодню воду набирали з джерела до сходу сонця й мовчки несли додому. Дівчата вірили, що, умившись нею, будеш гарною і щасливою цілий рік. І ще: коли несеш великодню воду додому, не оглядайся — зустрінеш судженого. У це також дівчата вірили. Хтозна: правда це чи казка?

Не забувай, що я — Майстер

Над вхідними дверима Майстер причепив волове ярмо. Повернувшись, мірошниченки повинні були пройти попід ним, зігнувшись, промовляючи: «Я скоряюся силі Таємного братства».

У коридорі їх зустрічав Майстер. Кожному він давав ляпаса у праву щоку й напучував: «Не забувай, що ти — учень!» А потім ще одного у ліву й додавав: «Не забувай, що я — Майстер!»

Кожен мірошниченко мав тричі низько вклонитися перед Майстром і присягнутись: «Я слухатимусь тебе, Майстре, нині й повік!»

Таким же робом Майстер зустрів Тонду й Крабата. Останній ще не знав, що віднині він тілом і душею належить Майстрові. Він приєднався до гурту учнів, що стояли в кінці коридору й чекали, здається, на ранкову кашу — у кожного на чолі, як і в нього з Тондою, магічний знак на лобі.

Не повернулися ще Петар із Лишком.

Та ось і вони. Як тільки обоє згинці пройшли попід ярмом, одержали свої ляпаси, присягнули, відразу зашумів, загуркотів млин.

— Мерщій! — закричав Майстер. — Ану до роботи!

Мірошниченки вмить поскидали куртки, біжучи, закочували рукави сорочок, притьмом опинилися біля жорен, хапали мішки й наповнювали ковші зерном. Млин молов! Усе відбувалося в шаленому ритмі під окрики Майстра.

«Оце так Великдень! — з гіркотою подумав Крабат. — Цілу ніч очей не склепив, ні ріски в роті не мав, а тепер надсаджаюся за трьох!»

Навіть Тонда невдовзі засапався, вкрився потом. Власне, всі вони того ранку добряче спітніли, аж сорочки поприлипали до тіла і штани також.

«Коли ж це нарешті скінчиться?» — спитав себе Крабат.

Куди не гляне — похмурі обличчя. Усе хекає і стогне, пріє й парує. Магічні знаки з лобів дедалі більше змиває піт.

Аж раптом з Крабатом сталося щось неймовірне.

Він ледь піднімається крутими сходами на поміст, тримаючи на собі міх зерна. Пружиться з останніх сил, мобілізує всю волю. Здається, ось-ось підкосяться ноги і він упаде. І враз… утому як рукою зняло. Ноги більше