Читати книгу - "Крабат"

краплини води. Задля цього висуши на печі чотири березові кілочки завдовжки в три з половиною п'яді й завтовшки у великий палець. Один кінець кожного кілочка розщепи натроє, інший — гостро затеши. Вночі, між дванадцятою та першою годинами, обгороди колодязь: відміряй на чотири сторони світу по сім кроків від центра колодязя й забий у землю по вербовому кілочку. Роби все мовчки, тричі обійди навколо колодязя й прокажи, що тут написано…»

Далі йшло закляття — Майстер прочитав низку незрозумілих слів. Вони звучали мелодійно й таємниче, наче віщували якусь біду. Потім Майстер почав читати спочатку.

«Це вміння висушити колодязь…»

Майстер тричі прочитав умови завдання й закляття незмінно співуче, погойдуючись назад-вперед, згорнув книгу, якусь мить помовчав і звернувся до воронів:

— Я навчив вас, — мовив він уже звичайним голосом, — ще однієї вправи з Чорної книги. А зараз перевіримо, як ви її засвоїли. Повтори! — Він указав пальцем на одного з воронів.

— Це вміння… висушити колодязь… не залишивши… й краплини води…

Мірошник показував пальцем то на того, то на того ворона, не називаючи імені, але Крабат розрізняв їх за голосом і манерою говорити. Тонда відповідав спокійно та обдумано, Кіто — невдоволено, буркотливо, Андруш — як завжди, безугавно лепетав, а от Юро часто збивався. Крабат упізнав усіх одинадцятьох учнів. Нарешті, дійшла черга й до нього.

— А зараз ти! — тицьнув у нього пальцем Майстер.

Крабат затремтів, почав затинатися:

— Це вміння… вміння… колодязь… сушити…

І замовк. Силкувався, напружував пам'ять, але нічого більше не згадав. Принишк на жердині й чекав кари.

Але Майстер спокійно сказав:.

— Наступного разу, Крабате, більше уваги звертай на слова, а не на голос. Затям: у цій школі вчитися нікого не силують. Запам'ятаєш, що я читаю, — матимеш із того користь, не запам'ятаєш — тільки собі нашкодиш. Подумай про це!

Після цих Майстрових напучувань двері враз відчинилися, і всі ворони спурхнули в коридор. Тут вони знову обернулися в мірошниченків.

Крабат не помітив, як перетворився на себе. Піднімаючись на горище слідом за іншими, він роздумував над пережитим, яке йому здавалося сном.

Знак Таємного братства

Наступного дня, в суботу, перед Великоднем, мірошниченки не працювали. Після сніданку хлопці піднялися до себе й повкладалися спати.

— Крабате, і ти йди! — сказав Тонда. — Поспи про запас.

— Про запас? Як це?

— Згодом дізнаєшся. Лягай та спи, поки спатиметься.

— Гаразд, уже йду. Вибач, що запитав.

На горищі хтось запнув вікно шматиною — щоби швидше заснути. Відвернувшись від вікна, Крабат ліг на правий бік, обхопивши руками голову. Спав так доти, доки його не розбудив Юро.

— Вставай, Крабате, обід на столі!

— Що — вже обід?

Юро, сміючись, зірвав із вікна шматину.

— Авжеж, обід! Смачненький обід! Вже й сонце заходить!

Цього дня обідали й вечеряли разом, і ситних страв було чимало.

— Наїдайтеся досхочу! — попередив Тонда. — Ви ж знаєте, що знову сядете за стіл не скоро.

Після доброї трапези почався передвеликодній вечір, і до наймитської ввійшов Майстер. Мірошниченки стали колом, а він у центр і почав лічити так, наче зібралися грати у відому дитячу гру. Тільки слова «лічилки» були непривітні, погрозливі. Майстер спершу лічив справа наліво, потім зліва направо. Першим із кола вийшов Сташко, другим — Андруш. Обоє мовчки подалися кудись, а Майстер далі лічив. Наступними вийшли Мертен і Ганцо, за ними — Лишко й Петар. Залишились Тонда з Крабатом.

Повільно й урочисто повторив Майстер невідомі слова лічилки, потім порухом руки відпустив і їх.

Тонда подав знак Крабатові йти слідом. Вони мовчки полишили млина, мовчки наблизилися до повітки.

— Зачекай тут хвилинку!

Тонда виніс із повітки два вовняних рядна, одне дав Крабатові. Він повідомив, що їхній шлях проляже до Шварцкольма. Спершу вони йшли вздовж Чорної води. Коли досягли лісу, вже була ніч. Крабат намагався не відставати від Тонди. Ця дорога йому відома, нею він ішов, здається, взимку… вперше до млина. Як це давно було! Три місяці минуло! Аж не віриться…

— Ось і Шварцкольм! — озвався Тонда.

Між деревами замерехтіли вогні села. Але Тонда звернув праворуч. Суха піщана стежина вела крізь кущі, крізь ріденький перелісок, до поля. Небо було всіяне зорями, і тут, на просторі, воно ширше і вище.

— Куди ми йдемо? — спитав Крабат.

— До дерев'яного розп'яття, — відповів старший мірошниченко.

Неподалік у виярку помітили пригасле багаття, яке ще жевріло. Хто ж його там розіклав?

— Тільки не пастухи, — сказав Тонда, — ще не настав їхній час. Напевно, цигани або мандрівний бляхар.

Тонда враз зупинився.

— Вони раніше за нас прийшли до розп'яття. Ходімо до місця Боймелової загибелі.

Не сказавши більше й слова, він повернув назад. Довелося верстати той самий шлях до лісу, потім, узявши направо, вийшли на стежку, що тяглася понад Шварцкольмом і потойбіч упадала в биту дорогу, яка пролягала далі узліссям.

— Незабаром прибудемо на місце, — потішив Тонда.

Зійшов місяць і освітив їм дорогу. Біля першого повороту, у затінку сосен стояв дерев'яний хрест заввишки з людину, старенький, побитий вітром і негодою, без надпису й прикрас.

— Колись давно тут загинув чоловік, Боймелем звали, — повідав Тонда. — Нібито під час лісоповалу. Ніхто про це більше не знає.

— А чого ми прийшли сюди?

— Така воля Майстра. Великодню ніч ми повинні провести просто неба, по двоє на тому місці, де когось спіткала нагла смерть.

— І що робитимемо тут?

— Розкладемо вогонь, — пояснив Тонда, — й очікуватимемо під хрестом, поки почне світати, а потім — сам побачиш.

Вони не давали багаттю розгорітися, боялися, щоб їх не помітили у Шварцкольмі. Посідали біля хреста, загорнувшись у рядна. Тонда ламав хмиззя, назбиране в переліску, а Крабат докидав його потрошку у вогонь, аби не погас. Так розпорядився старший мірошниченко. Він щоразу питав хлопця, чи не змерз. Розмова між ними то вщухла, то знову оживала.

— Скажи-но, Тондо!

— Що?

— У чаклунській школі завжди так? Майстер щось вичитує з Чорної книги, а ти гав не лови і все запам'ятовуй!

— Авжеж!

— І гадки не мав, що так навчаються чаклунства.

— Саме так!

— А Майстер дуже сердиться, коли неуважно слухаєш?

— Ні.

— Надалі я старатимуся все запам'ятати. Як ти думаєш, поталанить мені?

— Авжеж!

Тонда, здається, не дуже охоче розмовляв із Крабатом. Спершись спиною об хреста, він сидів прямо й нерухомо, спрямувавши погляд у далину, за село, у поле, залите місячним сяйвом. Відтоді Тонда не сказав ні слова.

Крабат стиха окликнув його, але той не озвався. Минув якийсь час, і хлопець почав хвилюватися. Колись він чув, що є люди, які вміють «випурхувати»