Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

онтологічно. Почнемо з того, що «бути» завжди означає «бути по-різному». Ми можемо виявити певні аспекти тільки виділяючи їх із масового потоку. Лише тоді, коли один аспект реальності протиставляється іншому, може існувати і перше, і друге. Тобто будь-що реальне вимагає реальності чогось іншого. «Бути» означає «бути відмінним від чогось». Це відношення дуже важливе. Отже, усе відбувається тільки у відношенні до чогось іншого. Відмінності в станах буття можуть бути одночасними або послідовними. Свідомість передбачає одночасність суб’єкта та об’єкта — «різне буття» в просторовому вимірі. А відповідальність передбачає послідовність різних станів, відділення майбутнього від сучасного — «різне буття» в часовому вимірі. Воля як основа відповідальності прагне перетворити один стан на інший. Ідентичність понять-близнюків «свідомість» — «відповідальність» переходить із цього першого розділення буття у два аспекти — одночасності та послідовності. З двох можливих, базованих на представленій онтології поглядів щодо людини, психоаналіз та індивідуальна психологія використовують або один, або другий.

9

Це стосується тільки лікування духовних страждань.

10

Джерелом і психологізму, і біологізму, і соціологізму є натуралізм. Отже, синтез біологізму та соціологізму спричинив появу колективного біологізму, одним із аспектів якого є расизм.

11

Латинський вислів, що означає унікальність правової конструкції (акта, закону, статусу тощо), яка, незважаючи на схожість з іншими конструкціями, загалом не має аналогів. (Прим. перекл.)

II. Від психоаналізу до екзистенціального аналізу

А. Загальний екзистенціальний аналіз

Психотерапія намагається перемістити інстинктивні процеси до свідомості. Логотерапія, зі свого боку, шукає шляхи, як усвідомити духовні реалії. Екзистенціальний аналіз має на меті усвідомити відповідальність, оскільки вона — одна з основ життя людини. Якщо бути людиною означає бути свідомим і відповідальним, то екзистенціальний аналіз — це психотерапія, основою якої є свідомість відповідальності.

1. Про сенс життя

Відповідальність — це почуття обов’язку. Проте стосовно людей цей обов’язок можна зрозуміти тільки в контексті «сенсу» — неповторного значення життя кожної особи. Тож питання про сенс життя є першорядним, воно дуже часто виникає під час лікування як фізично, так і психічно хворих, виснажених духовними конфліктами пацієнтів. І не лікар ставить питання, а пацієнт запитує лікаря.

Питання про сенс життя, відверте чи приховане, є питанням глибоко людським. Тому пов’язані з ним сумніви ніколи не можна розглядати як прояв патології чи аномалії. Вони виражають частину найбільш людської природи особи. Адже ми можемо легко уявити високорозвинених тварин або комах, наприклад бджіл чи мурах, які в багатьох аспектах своєї соціальної організації фактично перевершують людину. Але ми не можемо уявити собі жодного створіння, яке б заперечувало сенс свого існування. Розмірковувати про своє життя чи пов’язані з ним сумніви може лише людина. Саме це, а не мова, поняттєве мислення чи випростана хода відрізняє людину від тварини.

Межова форма питання про сенс життя може буквально обезвладнити. Особливо це відчутно під час дорослішання, коли перед молодою людиною постає невизначеність людського життя, що вимагає духовної боротьби. Одного разу на занятті з біології в старшій школі вчитель пояснював, що життя різних організмів, зокрема людини, є «лише процесом окислення та згоряння». Один із учнів раптом зірвався на ноги та з типовою для молоді гарячковістю кинув питання: «Якщо це так, то який сенс має наше життя?» Цей юнак правильно зрозумів те, що людина існує на іншому рівні, ніж, скажімо, свічка, що згорає на столі. Сутність свічки (Гайдеґґер сказав би «Vorhanden-Sein») можна трактувати як процес згоряння. Але людина має абсолютно іншу форму буття. Людське існування набуває історичної форми. На відміну від існування тварин, воно завжди розміщене в історичному («структурованому», за Л. Бінсвангером) просторі й не може бути вилучене з його системи координат, яка завжди керується сенсом, хоча він може бути невербалізованим. Активність мурашника також можна назвати цілеспрямованою, але вона не має сенсу. Коли відсутній сенс — не можна уявити вимір «історичності». Мурашиний «народ» не має «історії».

Ервін Штраус (у книзі «Geschehnis und Erlebnis») показав, що реальність людського життя, яку він називає «Werdewirk-lichkeit», неможлива без чинника історичного часу. Особливо це стосується неврозів, де людина «деформує» цю реальність. Одним зі способів такого деформування є заперечення базового виміру людського існування, які Штраус називає «теперішністю» (presentist). Так він описує підхід, який відкидає будь-яке життєве спрямування; поведінку, яка не ґрунтується на минулому і не спрямовується на майбутнє, а пов’язана лише з неісторичним сьогоденням. Такому підходу часто надають перевагу невротики, обираючи життя «далеко від боротьби за існування», скажімо, на якомусь острові, де можна нічого не робити й спокійно засмагати під сонцем. Таке життя може підходити тваринам, але не людям. Воно буде приємним (ми не говоримо про хвилини «діонісійського» існування), вартісним та прийнятним тільки через обмеження самосприйняття. «Нормальна» людина (з погляду як «пересічності», так і «відповідності нормам етики») може приймати перспективу «сьогодення» тільки в певні хвилини і тільки певною мірою.

Час і причину прийняття такої перспективи вибирають свідомо. Наприклад, під час святкувань, коли ми, бажаючи забути про свої обов’язки, свідомо шукаємо забуття в алкогольному сп’янінні. Такі штучно створені ситуації полегшують натиск щоденних вимог. Але людина, принаймні людина Заходу, постійно підкоряється диктату цінностей, які необхідно творчо втілювати в життя. Проте це не означає, що така творчість не може запаморочити настільки, щоб притлумити почуття обов’язку. Будь-який тип людини схильний до такої небезпеки, коли особа настільки занурюється в засоби втілення цінностей, що забуває про остаточну мету, якою є самі цінності, як це описав Шелер у своєму трактаті про «буржуа». Цей клас переповнений величезною кількістю осіб, які тяжко працюють протягом усього тижня, щоб у неділю бути приголомшеними відпочинком та «нестачею» життєвого сенсу, яку вони усвідомлюють у цей день «неробства». Жертви «недільного неврозу» напиваються, щоб утекти від жаху перед духовною порожнечею.

Найчастіше питання про сенс життя постає в період дорослішання, однак воно може виникнути і пізніше, під впливом пережитого. І подібно до того, як зацікавлення цим питанням у період дорослішання не є симптомом захворювання, екзистенціальна криза, під час якої доросла людина намагається зрозуміти сенс життя, не має нічого спільного з патологією. Логотерапія та екзистенціальний аналіз зобов’язані впоратись із психічними проблемами і допомогти особам, які не хворіють у клінічному сенсі. Адже наша «психотерапія з духовним контекстом» спеціально розроблена для полегшення індивідуального світосприйняття через світоглядні проблеми. Проте логотерапія може допомогти пацієнтові і в разі наявності в нього клінічних симптомів. Вона може надати духовну підтримку, якої особливо потребує особа з психічною хворобою. Духовні проблеми не можна сприймати як «симптом». Можна стверджувати, покликаючись на Освальда Шварца, що вони є завжди «досягненнями» — чи то ті, які вже є в арсеналі пацієнта, чи ті, які ще будуть (із нашою допомогою). Це особливо стосується людей, здоров’я яких нестабільне не через внутрішні проблеми (як у невротиків), а через психічне розбалансування внаслідок зовнішніх причин. До них можемо зарахувати осіб, які, наприклад, втратили кохану людину, навколо якої оберталося їхнє життя, і тепер вони намагаються зрозуміти, чи їхнє життя ще має якийсь сенс. Горе тому, хто втратив віру в сенс життя в таких обставинах, хто залишився без жодних моральних резервів; кому не вистачає духовного волокна, яке може дати лише спрямований на життя світогляд.