Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

повинна заміняти психотерапію — тільки доповнювати її (в особ­ливих випадках). Фактично такий підхід не є новим. Ми ж спробуємо застосувати логотерапію де-юре, з’ясувавши, у яких випадках і якою мірою вона буде доцільною. Насамперед слід відокремити логотерапевтичні чинники від психотерапевтичних. При цьому ми не повинні забувати, що в психіатричній практиці обидва фактори взаємопов’язані, під час роботи з пацієнтом вони зливаються. Отже, проблеми психо- та логотерапії, а саме психічні та духовні аспекти життя людини, нерозривно пов’язані.

Проте духовні та психічні аспекти життя людини слід розглядати окремо, адже вони належать до різних сфер. Помилка психологізму полягає в тому, що він переходить від однієї сфери до іншої, що призводить до зміщення основ аргументу. Отже, справжнє завдання логотерапії — очищення психотерапії від психологізму.

Завершуючи цей розділ, ми повернемо психологізм проти самого себе і переможемо його ж власною зброєю. Обернувши вістря списа, ми вивчимо як явище психологізму, застосувавши його ж підхід, так і психогенез, тобто засади, на яких він ґрунтується. Яка ж його основна тенденція? Наша відповідь така: тенденція до девальвації. У кожному конкретному разі його зусилля з оцінювання інтелектуального змісту психічних дій насправді спрямовані на знецінення. Психологізм завжди намагається демаскувати. Він уникає всіх питань валідності — у релігійних, мистецьких чи навіть наукових галузях — шляхом втечі зі сфери змісту до сфери дії. Тож психологізм уникає складних питань, що вимагають знань, і завдань, що потребують ухвалення рішення. Це втеча від реалій та можливостей існування.

Психологізм повсюди бачить тільки маски й акцентує лише на невротичних мотивах. Мистецтво, як він це розуміє, є «в кінцевому підсумку не чим іншим, як» утечею від життя або від любові. Релігія — це лише первісний страх людини перед космічними силами. Усі духовні твори стають «простою» сублімацією лібідо або, у певних випадках, компенсаціями почуття неповноцінності чи засобами для досягнення безпеки. Тоді великі творці в царстві духа перетворюються на невротиків. Після того як ми «розвінчали» психологізм, можемо з певністю сказати, що, наприклад, Ґете чи Августин були «насправді» невротиками. Якщо щось було колись маскою або засобом для досягнення мети, то чи буде воно завжди тільки маскою / засобом і більше нічим? Чи через це воно не може бути справжнім, оригінальним, істинним?

Індивідуальна психологія проповідує мужність, але вона, очевидно, забула про смирення, яке має супроводжувати мужність. Смирення перед силами духу, перед духовною реальністю як сферою, природу та цінності якої не можна прогнозувати на психологічній площині. Смирення, якщо воно справжнє, — це, безумовно, ознака внутрішньої сили і мужності.

Психотерапія «розвінчування», як і будь-який психологізм, дає змогу уникнути проблем із філософською та науковою валідністю. Наприклад, один психоаналітик під час приватної дискусії критично оцінив непсихоаналітичний погляд іншого психотерапевта, звівши його до «комплексів» супротивника. Коли йому було сказано, що цей непсихоаналітичний метод привів до оздоровлення, він почав стверджувати, що «оздоровлення» було лише іншим симптомом пацієнта. Міркуючи так, можна уникнути будь-яких об’єктивних та наукових дискусій.

Отже, психологізм є улюбленим прихистком для тих, хто має схильність до знецінення. Але, на наш погляд, психологізм є частковим аспектом усеосяжнішого явища. Ідеться про те, що на межі ХІХ та ХХ століть повністю спотворено образ людини. У той час людину представлено безпорадною, обмеженою біологічними, психологічними та соціологічними чинниками. Знехтувано її внутрішньою волею, свободою духа, що існують, незважаючи на всі ці обмеження. Проте саме ця свобода і становить справжню сутність людини. Таким чином, разом із психологізмом ми отримали біологізм та соціологізм10, які в сукупності допомогли створити карикатуру людини. Не дивно, що під час інтелектуальної історії було отримано реакцію на цей натуралістичний погляд. Ця зустрічна думка звернула увагу на основні факти буття людини, вона підкреслювала свободу людини перед природними перешкодами. Важливо те, що людина за щось відповідає, а також те, що вона є свідомою, принаймні не пов’язана з психологізмом.

Екзистенціальна філософія заслуговує визнання за проголошення існування людини як форми sui generis11. Ясперс називає буття людини «вирішальним» буттям, не чимсь, що просто «є», а тим, «чим воно є». Це твердження підкреслює факт, який здавна був загальнозрозумілим, хоча й не завжди визнаним. І тільки після його визнання етичні судження про поведінку людей стають узагалі можливими. Коли людина виступає проти обмежень природи та відмовляється від сліпого послуху і підпорядкування біологічним (раса), соціологічним (клас) чи психологічним (тип характеру) чинникам — тільки тоді можна говорити про її мораль. Сенс таких концепцій, як заслуга чи провина, проявляється залежно від нашої віри у здатність людини не просто прийняти наслідки всіх зазначених обмежень, а й у її здатності сприймати їх як виклики у формуванні своїх долі та життя.

Також очевидне те, що людина не є ані винною, ані гідною похвали лише через належність до певної нації. Її провина виявиться тільки тоді, коли, скажімо, вона не виховувала в собі особливих національних талантів або не брала участі в чомусь важливому. Головне, щоб вона перемогла певні характерологічні слабкості своєї нації через свідомий процес самоосвіти. Проте скільки людей помиляється, використовуючи характерні недоліки своєї нації як виправдання для власних слабкостей. Це наче своєрідний жарт. Одного дня якась поважна пані поставила питання синові О. Дюма: «Напевно, Вас обурює свавільне життя Вашого батька?» На це молодий Дюма відповів: «О ні, шановна. Хоча він і не може бути прикладом для мене, але він є чудовим виправданням для мене». Було б краще, коли б син сприймав поведінку батька як попередження. Проте для людей звично пишатися національними чеснотами, не маючи жодної причетності до них. Те, за що людина не є особисто відповідальною, не можна зараховувати ані до її заслуг, ані до провин. Таке розуміння — основа всіх західних учень, починаючи від класичних філософів, особливо з часу піднесення юдаїзму та християнства. Це чітка і свідома відмінність від язичництва. Тут стверджується, що людину можна етично оцінювати тільки тоді, коли вона сама вирішує і відповідально діє. Людину не можна осуджувати, коли вона більше не є вільною.

Ми намагалися спочатку теоретично обґрунтувати необхідність логотерапії, показавши, що класична психотерапія неминуче робить психологічні помилки. У наступних розділах ми продемонструємо практичність логотерапії, а в останній частині книги наведемо докази її теоретичної спроможності, тобто відповімо на питання, якого вже торкались: чи можна застосовувати логотерапію без накладання на світогляд пацієнта філософії терапевта?

У наступному розділі розглянемо проблему технічної доцільності логотерапії. Ми вже підкреслили важливість поняття відповідальності як основи людського життя. Тому вважаємо, що логотерапія має спрямовувати психотерапію в бік екзистенціального аналізу, де природу людини можна буде розглядати з погляду відповідальності.

7

Шори — спеціальні пластини, які кріплять біля очей коня і закривають йому огляд із боків, щоб тварина під час руху нічого не злякалась. (Прим. перекл.)

8

Психоаналіз та індивідуальна психологія зосереджуються на одній стороні життя. Але інтимний зв’язок між свідомістю і відповідальністю виражається за допомогою мови. Наприклад, у французькій та англійській мовах наявні слова зі спільним коренем для вираження понять «свідомість» та «совість», друге з яких є схожим до поняття «відповідальність». Свідомість і відповідальність об’єднуються, щоб сформувати сутність. Разом вони формують цілісність людського буття. Це можна пояснити