Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Наведений нижче приклад показує, наскільки важливою є спрямованість на життя. Масштабне статистичне дослідження причин людського довголіття показало, що всі довгожителі мали «безхмарне», тобто позитивне ставлення до життя. Ставлення людини до життя постійно спливає на поверхню. Меланхоліки хоча й прагнуть, проте ніколи не можуть цілковито приховати негативне ставлення до життя. Такий психіатричний підхід одразу ж відкриває затаєну нудьгу. Якщо ми підозрюємо, що пацієнт єдиним звільненням від цієї нудьги вважає самогубство, варто використати таку діагностичну процедуру. Спершу запитуємо пацієнта, чи він думає про самогубство і чи його переслідують виявлені раніше схильності до самогубства. Пацієнт завжди заперечить це. Тоді слід поставити наступне запитання, із відповіді на яке зрозуміємо, чи пацієнт справді позбувся taedium vitae12, чи тільки вдає, що позбувся. Ми просимо пояснити, наскільки б це жорстоко не звучало, чому в нього немає (або вже немає) думок про самогубство. Пацієнт, який насправді їх позбувся, негайно відповість, що повинен дбати про сім’ю тощо. Особа, яка прагне обдурити свого терапевта, буде збентеженою. Насправді вона починає шукати аргументів, щоб підтвердили «фальшиве» прийняття життя. Зазвичай такі пацієнти намагаються змінити тему розмови чи, якщо перебувають у лікарні, починають вимагати відправити їх додому. Люди психологічно нездатні придумувати аргументи «за життя» чи пояснювати, чому вони хочуть продовжувати жити, якщо їх переймають думки про самогубство. Якщо людина справді відмовилася від суїцидальних намірів, то вона відразу ж знайшла б такі аргументи. І в такому разі пацієнтові eo ipso13 не докучали б думки про самогубство.

Питання про сенс життя можна розглядати по-різному. Поки що не торкатимемося проблем сенсу і мети життя в цілому, цікавості і складності переживання долі чи спротиву негативним подіям, що з нами відбуваються. Щоб отримати відповідь на ці питання, необхідно звернутися до спеціальних сфер релігії. Релігійна особа, яка вірить у Провидіння, може навіть не відчувати таких проблем. Для решти людства початком шляху має бути правильне формулювання цих питань. Спершу необхідно зрозуміти, чи взагалі таке питання має сенс.

Насправді наші пошуки мають обмежитися частиною проблеми сенсу. Ми не можемо сумніватися в «меті» Всесвіту. Мета трансцендентна тією мірою, якою вона є «зовнішньою» стосовно її «власника». Отже, найкраще, що можемо зробити, — надати питанням, що пов’язані з метою Всесвіту, форму «суперсенсу», вживаючи це слово, щоб передати ідею того, що розуміння всього поза нашими можливостями. Його можна порівняти з кантівським постулатом щодо розуму: наш розум вимагає існування, яке незбагненне для нас. Паскаль давно зауважив, що гілка ніколи не може зрозуміти змісту всього дерева. Сучасна біологія показала, що кожне живе створіння заблоковане в межах свого специфічного середовища, поза яке воно не в змозі вийти. Людина займає виняткове місце в світі, до якого надзвичайно пристосована, і може жити в будь-якому середовищі. Проте хто може ствердити, що над нашим світом немає суперсвіту? Як тварина не може вийти поза своє середовище, щоб зрозуміти світ людини, так само й людина навряд чи зможе хоча б схопити частинку суперсвіту, хоча й може до нього наблизитися в релігії чи побачити в одкровенні. Домашня тварина не розуміє, для чого людина її використовує. Як же тоді людина може знати, яка «остаточна» мета її життя і яким є суперсенс Усесвіту? Ми не погоджуємося з твердженням Гартманна, що людська воля і відповідальність суперечать прихованій меті, якій людина підпорядковується. Хоча й сам Гартманн визнавав, що людська воля є «волею всупереч залежності», оскільки воля людського розуму виходить за межі прав природи й оперує у вищих «сферах буття», які є «автономними» від нижчих сфер. На нашу думку, можна уявити аналогічне співвідношення між людською свободою та вищою реальністю, у якому людина наділена свободою, незважаючи на плани Провидіння стосовно неї, так само як свійські тварини живуть згідно зі своєю інстинктивною природою і водночас служать людині, тому що людина використовує їхні інстинкти для своїх потреб.

Отже, ставлення світу людей до суперсвіту ми розуміємо за аналогією відносин між «середовищем» тварин (Ікскюль) та світом людей14. Шлейх найбільш чітко сказав про ці відносини: «Бог сів за органи можливостей і зімпровізував світ. Бідні творіння, якими є ми, люди, можуть почути тільки vox humana. Він прекрасний, але яка ж прекрасна має бути цілість!»

Зрозуміло, що віра в cуперсенс чи як метафізичне поняття, чи як релігійне Провидіння надзвичайно важлива в психотерапії та психічній гігієні. Справжня віра, що походить із сили внутрішніх переконань, незмірно зміцнює життєздатність. Коли є така віра, то будь-що має сенс. Ніщо не здається «марним», «жодний учинок не залишиться необлікованим» (Вільдганс). Здається, що навіть світ маніфестує щось на зразок збереження духовної енергії. Жодна велика думка не пропаде, навіть якщо вона ніколи не була оприлюднена, навіть якщо її «взяли в могилу». Крізь призму такого світогляду навіть трагедії внутрішнього життя ніколи не здаються марними, навіть якщо їх ніхто не зауважив і ніколи не опише в жодному романі. «Роман», прожитий кожним індивідуумом, залишається незрівнянно більшим твором, ніж будь-коли написаний у книзі. Кожен із нас знає, що сенс його життя в якийсь спосіб зберігається і переховується. Таким чином, час, тлінність років не можуть вплинути на нього. Те, що ми були, також є видом буття, очевидно, найпевнішим його видом. Тож із цього погляду всі вчинки в житті можуть здаватися порятунком та використанням наданих можливостей. Тепер ці можливості вже забезпечені в минулому, і так буде всю вічність, і час більше не зможе їх змінити15.

Ми розглянули питання про сенс життя у відношенні до Всесвіту. Тепер слід обміркувати часте серед пацієнтів питання про сенс їхнього власного життя. Багато пацієнтів часто відповідає на це питання в такий спосіб, що веде їх до етичного нігілізму. Вони доходять висновку, що основна мета всього їхнього життя — це задоволення, вважаючи незаперечною істиною те, що вся людська активність зумовлена прагненням щастя, що всі психічні процеси детерміновані виключно принципом задоволення. Ця теорія провідної ролі задоволення в психічному житті є, як відомо, однією з основ психоаналізу, де принцип реальності не протиставляється принципу задоволення, а є його простим розширенням та слугує його цілям.

На наш погляд, принцип задоволення є штучним витвором психології. Задоволення — це не мета наших прагнень, а наслідок їх досягнення. На це давно вказав Кант. Коментуючи гедонізм16 та евдемонізм17, Шелер зауважував, що, виконуючи якусь дію, ми не сприймаємо задоволення як її мету, радше наша діяльність поряд із очікуваною метою дасть нам задоволення. Теорія принципу задоволення ігнорує інтенційний аспект усієї психічної діяльності. Люди загалом не прагнуть задоволення, вони просто хочуть того, чого хочуть. Людські очікування мають незмірну кількість завершень, тоді як задоволення завжди набуває такої самої форми незалежно від того, чи виникає внаслідок етичної або неетичної поведінки. Тож зрозумілим є те, що використання принципу задоволення призведе до нівелювання відмінностей між усіма потенційними людськими цілями. Тоді було б цілком байдуже, що робить людина, оскільки всі її вчинки матимуть ту саму мету. Гроші, витрачені на