Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

— Може, акумулятор сів? Ти зранку нормально завелась? — спитав я. У нас третій день стояв лютий мороз, а в районі летовища температура взагалі була найнижча в регіоні.

— Усе було добре… — пхикнула сицилійка, закутавшись у пухнастий шалик.

— Давай подзвонимо Ренді додому.

— Що бачите на дошці приладів? — одразу спитав старий механік.

— Нічого.

— Узагалі?

— Узагалі, — відповів я.

— Тоді це не акумулятор. Якби був мертвий акумулятор, була б індикація, — Ренді трохи промовчав. — Скоріше за все, щось із запалюванням. Стартер не крутиться?

— Машина взагалі мертва.

— Запалювання. Або щось із центральним замком. Ти машину нормально відкрила?

— Я на авіабазі машину не закриваю, — тихо сказала Франческа.

— Люди, я не знаю. Чорт би забрав усі машини з кнопками і дурною електронікою! Викликайте дорожню допомогу, — здався вусатий механік.

Франческа тихенько заплакала.

І тут я подивився на брелок…

Брелок, він же ключ од машини, напарниця носила на фірмовому шнурочку НАСА. До брелока було причеплено два жовті ключі з надписом «Minute key» — я сам такі копії нещодавно робив у найближчому будівельному супермаркеті. Але на самому брелоку сяяла стилізована у вигляді двох пелюсток вогню символом давньоіранського божества літера «М»…

— Чессіно, скажи мені, бамбіна, чому ти намагаєшся завести свою «Хонду» ключами від «Мазди»?..

Франческа повільно підняла на мене круглі заплакані очі.

— Що ти маєш на увазі?..

Я мовчки, насилу стримуючи сміх, очима вказав на брелок.

— WTF?!

— Де ти поцупила цього ключа?

— Ммм… Не знаю, мабуть, на кухні…

— Ходімо шукати хазяїна.

Машину я знайшов скоро. На ключ радісно відгукнулася червона «Мазда», що стояла неподалік. Автівка належала жінці з департаменту розрахунку траєкторій. Вона, як і Франческа, робила собі каву на кухні. Однакові шнурки, однакові жовті ключі, зроблені на одному й тому ж самому автоматі, що стоять у кожному будівельному супермаркеті, і майже однакові брелоки збили Франческу з пантелику. А те, що дівчина не закриває своє авто на замок, довершило плутанину.

У мене такої проблеми немає — мої ключі нагадують якір або срібний бджолиний рій, бо у в’язці їх багато, а на додачу там повно карабінів, карабінчиків, чіплялок, брелоків і ще казна-чого.

Я зняв зі своєї в’язки найбільший, найблискучіший карабін, почепив його на ключі напарниці й пристебнув їх до її сумки.

Надіюсь, тепер не загубить.

* * *

— Priviet, zdarova, blyad, nahuj, — я відірвав очі від монітора і, ще не остаточно усвідомлюючи, що, власне, діється, подивився в бік джерела цього сумнівного привітання.

— Zdarova, blyad! — старанно вимовила Франческа. І, подумавши, додала: — Nahuj.

Напарниця була явно задоволена собою, хоч помітно, не зовсім задоволена моєю реакцією на її «сюрприз».

«Гарно починається понеділок», — подумав я і спитав:

— Франческо, бамбіна. Скажи мені, будь ласка, де ти чула такі слова?

— А що не так? — Франческа одразу стала в позу. — Від подруги чула. У її бойфренда сусід по кімнаті — росіянин. Я просто спитала, як вітаються росіяни у вузькому колі. Я щось не так вимовила?

— З вимовою якраз усе гаразд, видно, що ти дуже старалась, — похвалив я. — Але зміст…

— А що зміст? Хіба не так вітаються друзі, які знають одне одного близько?

І тут я міцно задумався, згадавши свої студентські роки…

— Розумієш, Чессіно, технічно, може бути й так…

— Що значить «технічно»? То так, чи ні?

— Ну… — мені забракло словникового запасу, мозок закипів, і я не знав, що відповісти. — ОК, скажи, ти зможеш привітатися з подругою «привіт, сучко»?

— «Сучко»? — Франческа вголос засміялася. — Ну, зазвичай я так не вітаюсь, але за певних обставин…

— Отож. «За певних обставин».

— Ти мені поясни, я щось не те сказала? — не відставала дівчина, намагаючись зрозуміти, що й до чого.

— Франческо. По-перше, чи ти знаєш значення слів «blyad» i «nahuj»?

— Емм… Не знаю.

— А як тобі пояснили?

— Та ніяк! Я спитала, мені відповіли.

Я заплющив очі й приготувався до найважчого. Пояснювати так звану табуйовану лексику.

— Ну так от: «blyad» — це приблизно як «сучка». А «nahuj»… ммм… — я знітився і не придумав нічого кращого, ніж набрати матючний російський вислів у Google-перекладачі. Набрав і простяг телефон напарниці.

Франческа густо почервоніла.

«От гівнюк», — пробурмотіла вона й вичавила:

— Пробач, я справді не знала…

А я не знав, як стримати сміх.

Франческа тим часом щось швидко набирала на айфоні.

— А тут «blyad» має інше значення! — вона показала мені телефон. У віконці перекладу стояло слово «damn».

— Ні, Франческо, це слово правильно перекладати як «сучка» (bitch) або як «хвойда» (whore). Принаймні я так думаю. «Damn» не годиться, — я набрав у перекладачі слово «damn» і показав Франчесці. — «Чорт». «Heck» або «demon».

— Ясно, — дівчина задумалась. — А як перекладається «blin»? Ти часто це слово використовуєш.

Мені полегшало.

— «Блін» — це «pancake» або «crêpe».

— А в чому тоді зміст цього слова?

— Ні в чому. Це просто слово.

— Ти використовуєш його як лайку?

— Ну, загалом так.

— А чому?

— Бо перші дві літери звучать, як у слові «blyad».

— Ясно, — кивнула головою дівчина. — Це як «gosh» або «goodness» [6].

— «Son of peach» [7].

— Аха-ха-ха-ха! «Son of peach»! — засміялася Чессіна. — А як на мене, то це тупо. Бо всі й так розуміють, що ти мав на увазі.

— Згодний, це тупо, — погодився я. — Але повір, «blyad» і «nahuj» — не кращий варіант.

— Зате я тепер знаю, що це означає, — всміхнулася Франческа.

— Оу! Тут говорять російською? Я теж знаю кілька слів! — до нас підійшов професор Рассел.

— Нєт!!!

Але професора вже було не стримати.

— Baba, vodka, ogurets! — видав астрофізик і, не чекаючи, пояснив: — Кохана жінка, стакан віскі і стейк. Цьому мене навчив один російський інженер у Г’юстоні. Це все, що йому було потрібно у вихідні.

— Технічно ви абсолютно праві, — сказав я, не в змозі більше будь-що пояснювати.

— Zdarova! — сказала Франческа.

— Priviet! — радісно відгукнувся професор.

Понеділок почався.

* * *

Кидати бейсбольного м’яча в командному центрі — погана ідея. Вона погана, бо ви й не уявляйте собі, що могло б статись, якби хтось почав це робити в приміщенні, де повно скла. Краще уявіть слона в крамниці посуду, аніж двох дурноверхих, що кидаються м’ячиком у командному центрі НАСА. І один з тих дурноверхих — ваш покірний слуга. На свій захист можу сказати, що ідея належала не мені. Першою м’ячем у мене кинула Франческа.

— Лови! — я підняв голову і в останню мить помітив, що мені щось летить прямо в лице.

Я не граю в бейсбол. Зате я бережу свою фізіономію. Тому м’яч було перехоплено за частки секунди до того, як він мав мені врізати межи очі.

— Вау, класна реакція! — зааплодувала напарниця. Я мовчки повернув м’ячика назад.

— Я в школі грала у софтбол! — похвалилася Франческа, запросто зловивши мою подачу.

— У софтболі м’яч легший, його ловити простіше, — продемонстрував я своє знання гри. Однак Франческа це чомусь розцінила як виклик.

— Ловити м’яча у софтболі — те саме, що й у бейсболі! Швидкість у них приблизно однакова — біля 80 миль на годину, залежно, хто подає!

М’яч знову полетів мені в голову.

— Та добре, добре! Спокійно! А хіба софтбол — не дівчача гра, як і соккер? — я вирішив позлити напарницю, але пізно