Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Франческа піднімає догори свої чорні брови і видає:
— А нема в мене розрахунків…
— Що-о-о-о?!
— Та я просто так сказала, просто за тобою повторила, і ввела те ж саме, що й ти — ти ж ніколи не помиляєшся! — заторохтіла напарниця.
— Ти не робила розрахунків?! — я відчуваю, як у мене холонуть кінцівки і на лобі виступає піт.
Якщо я раптом помилився в розрахунках, а Франческа просто зваляла дурня, ввела той самий коефіцієнт і повернула ключа, супутник може так закрутити, що потім його вже ніхто не вирівняє…
— Франческо, я тебе вб’ю!!!
У мене завмирає серце, мозок ось-ось вибухне — треба щось робити. Потрібно дочекатись телеметрії і подивитись, до якої бісової матері я відправив супутник. І чи можна щось виправити. Франческа робить великі очі й напускає винуватий вигляд. Я насилу стримуюся, щоб не зробити дорогій напарниці щось страшне й болюче.
Поки Франческа біжить отримувати телеметрію, я відкриваю обидві станції і поспіхом, тремтячими руками починаю вводити заданий курс. Дорога кожна секунда.
Чую тихий зойк — Франческа страшними очима дивиться в монітор.
— Що там?! — я відчуваю, що ноги в мене підкошуються. — Пересилай дані на станцію!!!
Отримую дані. Поточний курс повністю співпадає із заданим. Обертаючий момент — 0,0001 % — у межах норми, майже ідеально.
Франческа регоче:
— Чого панікуєш? Я все перерахувала, не бійся, все було правильно, мої розрахунки в синьому секторі, — і окулярчаста потворка зайшлась таким реготом, ніби «Титанік» дивилася.
Я повільно опускаюся на стілець. Руки трясуться, язик прилип до піднебіння, ноги підгинаються, серце калатає десь аж у шлунку. Піднімаю на Франческу очі з таким виразом, що сицилійка аж сахається.
— Андрію, ти що, образився? Ну я ж пожартува-а-а-а-ла!.. — Франческа винувато всміхається.
— Знаєш… Знаєш що?! Іди, будь ласка, в сраку, — я встав і пішов на кухню налити собі кави, чаю, а ще краще — якоїсь отрути.
— Ну, Андрію, ну, не ображайся, ну, Андрію, ну чого ти? Ох, ти б себе бачив! — Франческа знов почала іржати.
Я хряснув дверима і вийшов геть з командного центру.
Жарти під час робочого процесу відняли мені багато нервів і додали кілька зайвих сивих волосин.
— Ключ на старт!
— Є ключ на старт!
— Запустили. Дивися за телеметрією.
— 2,45… 3,27… 3,98… 4,15… 4,97…
— Яке 4,97?! Мало бути 4,15!!! Перекрутили!!! А-а-а, чорт, офіцер Баррел! Ми перекрутили!!!
— Тихо, чого ти волаєш! 4,15 стабільно! Я пожартувала!
— Ну ти й…
Іскрометний гумор напарниці блищав багатьма гранями.
Вона могла причепити мій рюкзак до стільця кабельною стяжкою, стілець до іншого стільця і так далі. Наприкінці дня, збираючись додому, я ривком стягував рюкзак, за ним падав стілець, за ним другий і так далі. Шум стояв такий, ніби я хату валив. Колеги перелякано заглядали в кабінет. Франческа радісно реготала, а я шукав кусачки, щоб зняти ті кляті стяжки.
Вона могла написати губною помадою на правому борту машини полковника Вескотта «Cutie» [5] і обмалювати сердечками. Правого борту полковник не бачить, коли після роботи сідає у свій Ford Explorer. Зате правий борт дуже добре бачить його дружина Марґарет.
Не знаю, що там відбулось увечері у Вескотта, але на другий день похмурий полковник приїхав на чистесенькій машині, хоч він може не мити свого «Форда» місяцями і їздити у бруді по вуха.
Вона запросто могла прикрасити мій робочий стіл апельсиновою шкуркою.
— Чессіно, що робить на моїй клавіатурі шкуринка від апельсина?
— У тебе на столі хворобливий порядок. Це ненормально. Я створила на твоєму стерильному робочому місці нормальну робочу атмосферу!
Коли напарниця довго не викидає коники, краще про це мовчати, щоб не розбудити капосного звіра.
— Щось ти на цьому тижні підозріло чемна…
— Немає проблем! — і обнуляє мій тижневий звіт без збереження. — Ну класно ж!
— Франческо!!!
— Усе, усе, я тепер поза підозрою!
Словом, перелік витівок напарниці можна продовжувати довго.
Діставалося від Франчески й старшим братам, але то вже геть інша історія.
Інколи можна пожартувати й над самою Франческою, за умови, що жарт буде невинний:
— Поганий зв’язок!
— На що жаліємось?
— Зв’язок ніякий! Ці радари перебивають увесь мобільний зв’язок! У мене тільки одна поділка і та зникає!
— Чессіно. Ти сидиш під вентилятором. Вітер здуває сигнал убік. От він і пропадає.
Чессіна пересідає ближче до вікна.
— Дві поділки!
Але зазвичай кепкувати з напарниці — те саме, що дражнитися з безпомічної дитини.
У механіка Ренді (наш місцевий ветеран, найстарший, мабуть, на авіабазі працівник, дідусь із сивими, наче в моржа, вусами), є окуляри. Здоровезні рогові окуляри з грубезними плюсовими лінзами. Якось я позичив у нього ті окуляри й поклав на стіл.
Франческа свої модні окуляри носить тільки як красивий аксесуар, бо в неї зір — усього мінус один. Крім того, вона кидає їх там, де бачить. А потім шукає по всій базі.
Словом, я її окуляри сховав, а замість них підклав окуляри Ренді. Спочатку Франческа тихо намагалася шукати окуляри сама. Потім обережно спитала мене, чи я їх, бува, десь не бачив. Я мовчки вказав на страшні лінзи в роговій оправі…
Знаєте, що буває, коли трирічній дитині сказати, що ти з’їв усі її цукерки? Те саме було з Франческою. Відтоді я перестав жартувати над напарницею. Хай собі й далі розважається своїми дурнуватими розіграшами.
* * *
Цього року мої знання поповнилися спецкурсом фізики космосу, основами розрахунку й корекції гео- та геліостаціонарних орбіт, високих еліптичних, низьких, середніх та високих навколоземних орбіт, а також траєкторій зондів та космічних апаратів у глибокому космосі.
Спочатку моя бідна голова трохи не луснула. Коли я дізнався, чим саме займатимуся, перша думка була — непомітно втекти. Але мені сказали: «Ти зможеш». І ні секунди не дали в цьому засумніватися. Хоч я не просто сумнівався — я просто не вірив, що все це осягну.
Минуло всього п’ять місяців, і тепер я можу самостійно пересунути супутник на будь-яку траєкторію відповідно до заданих параметрів. Не тільки зняти телеметрію і відстежити й розрахувати тенденції відхилення та завалювання, але й запобігти цьому. І найдивніше те, що мені, вчорашньому гуманітарію, котрий усе життя тримав хіба що камеру й мікрофон, це страшенно подобається.
Треба вірити в себе. Насамперед у себе. І все у вас вийде!
* * *
«Франческа» і «халепа» — це слова-синоніми.
Щойно я зібрався пообідати, задзвонив телефон:
— Андрію, в мене біда, біда!!! — плакала в слухавку напарниця. Враховуючи те, що за десять хвилин до обідньої перерви Франческа була жива, здорова і в доброму гуморі, я подумав, що мусило статися щось серйозне.
— Що сталося, Чессіно?
— У мене машина не заводиться!
— Матір божа, Франческо, я вже було подумав, щось серйозне!!! Ти мене налякала!
— Серйозне!!! Як я додому потраплю?! А мені сьогодні в перукарню!!! — напарниця була не на жарт стривожена.
— Як я можу допомогти?
— Подивишся?
— Господи, Франческо, та я у своїй машині не знаю, як капот відкривати. Давай я покличу Ренді?
— Я ходила в майстерню, у Ренді вихідний… Якщо ти мені не допоможеш, я пропала!!! — дівчина так гірко заплакала, що я відклав свій обід, схопив куртку і вийшов на собачий холод.
Я сів до Франчески в машину й натис кнопку запуску двигуна. Зелений діод на кнопці безпорадно блимав. Двигун мовчав.
Я відкрив капот, але це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Повелителька траєкторій», після закриття браузера.